17.

- Пропоную відсвяткувати в нас! – залишаючи замок оракула, оголосив Яблонський. – Я все організую особисто!

- А коли ж весілля? – щасливо посміхалася мати Анни, доки її донька мовчки сідала в батьківське авто, хоч до цього її запрошував до себе Януш.

- Найближчим часом, - холодно обірвав молодик, від’їжджаючи.

Його неймовірно дратувало все, що відбувалося довкола, і сьогоднішня витівка нареченої не виняток. Чого вона викаблучується? Адже ніхто не змушував Анну з ним одружуватися. Вона сама погодилася, тож нічого тепер крутити носом!

До самого вечора просидів в офісі, розбираючи папери. Його б воля, він би й на вечерю не з’являвся, та по відношенню до майбутніх родичів, це було вже занадто! Тому, прихопивши квіти та пляшку дорогого вина, Януш незабаром стояв на порозі у Яблонських.

- Доброго вечора, пане! – привітався дворецький, низько кланяючись. – На вас уже чекають.

Як не дивно, вечір перебігав доволі спокійно. Розмови ні про що, не завжди смішні жарти та історії з дитинства. Потім обговорили декілька справ, доки матері щебетали між собою, міркуючи над приготуваннями до свята. І лише Анна сиділа, наче в воду опущена. Ні пари з вуст, ні посмішки, ні докору. Враховуючи життєрадісний характер дівчини, така поведінка не на жарт стривожила Ольжича.

- Я вийду в сад, прогуляюся! – раптом підірвалася з місця наречена, коли вечеря вже добігала до завершення.

- Що? – схопилася пані Яблонська. – Що трапилося, люба?

- Певно передвесільний мандраж, - вмішалася матінка. – Януше, вийди та прогуляйся разом з Анною, в кінці кінців! Залиш справи на потім.

Сперечатися не став. Та й навіщо? Яна самого гризли підозри, від яких всередині не стихала тривога.

- Поговоримо? – наздогнав дівчину в саду, поміж кущів троянд. На вулиці геть стемніло і лише світло ліхтарів розганяло пітьму.

- Про що? – відчужено поцікавилася Анна.

- Про те, що останнім часом з тобою коїться! – гаркнув різкіше, аніж збирався.

- А з тобою? – звела холодний погляд наречена.

- Я вже казав, це все магія… - важко видихнув, відвернувшись. Не сила було дивитися в скляні очі дівчини. Наче лялька, а не жива людина.

- Казав, - сумно погодилася Анна, відвертаючись. Завмерши на мить, вона поволі попрямувала далі. – От тільки я не вірю!..

- Що ти маєш на увазі? – наздогнав наречену. – Оракул сказала…

- А що говорить твоє серце? – в раніше байдужому погляді прослизнула надія. – Про що твої думки, коли поруч немає нікого? Невже лише про роботу?

- Ти знала за кого зголосилася вийти заміж! – розсердився, не розуміючи, до чого веде Яблонська. – Я ніколи не приховував, що робота для мене понад усе!..

- Знала, - спокійно погодилася Анна, ще більше дратуючи. – Знала і щиро вірила, що заслуговую хоча б на твою повагу, якщо немає кохання!..

- Що змінилося? – вибухнув Януш, не в змозі більше себе стримувати.

- Ти! – різко зупинилася наречена. – Ти змінився! Хіба ти цього не бачиш? Не відчуваєш?

- Це відкат!.. – спробував заперечити.

- Невже? – в блакитних очах забриніли сльози. – А можливо це Всесвіт намагається отак натякнути, що ти втратив щось важливе? Тобі подарували, а ти зрікся, наче непотребу!

- Що ти верзеш? – шоковано пробурмотів, вперше не розуміючи, що робити далі.

- У тебе був шанс отримати щось більше, аніж влада чи гроші, - по блідому обличчю повільно стікали кришталеві сльози. – Шанс на мільйон, котрого не має жоден з нас! Адже лише одиниці дійсно щасливі в шлюбі. А ти все профукав. Ось так просто! Тоді, як у мене ніколи не буде такого шансу, розумієш? Ніколи! Я воліла б краще довіку залишитися самотньою, аніж не мати надії навіть на крихту твоїх почуттів…

- Анно, я…

- Йди геть, Януше! – відвернулася дівчина, крокуючи далі. – Йди геть…

***

Хтось колись сказав: аби щось знайти, потрібно щось втратити. Здається, я нарешті зрозуміла, що це означає!

Життя забарвилося настільки стрімко і яскраво, що навіть на магазинчик часу майже не залишалося. Я не схильна вірити у подарунки долі, та певно існує все ж якась компенсація за незручності, так би мовити. І моєю компенсацією став Михайло.

Веселий, емоційний, світлий, він перевернув моє життя з ніг на голову. Будні, які досі здавалися одноманітними, раптом втратили свою сірість, а дні стали занадто короткими, аби нам вистачило часу повністю насолодитися спілкуванням. Коли саме ми почали зустрічатися, я не зрозуміла. Просто одного разу Міша представив мене своїм друзям, як дівчину і все закрутилося! Вечері в ресторані, прогулянки нічним містом, поїздки на дачу… Правда, нічого такого не було, якщо що! Не те, щоб він не хотів, та й я як би не проти, але… Не знаю! Просто старалася про таке не думати, а він не наполягав. Тому, коли раптом до моргу увірвалася скажена Юля, я щиро здивувалася.

- Ти з дуба рухнула? – волала подружка, абсолютно не помічаючи на секційному столі свіжого трупа з відкритою черепною коробкою. Одне це вже викликало не аби яку тривогу, скажу я вам!