16.

Виїжджали після обіду. Віталік з Юлею забрали мене просто з дому, тож тягнути маршрутками важку сумку не довелося. Що я там набрала? Та все своє, відьомське. А раптом там, куди ми їдемо, знайдеться щось дуже цікаве і необхідне. Коротше, це себе так проявляє моя профдеформація.

Та я не про те! Дача й справді виявилася всього в кількох хвилинах їзди за містом, посеред мальовничого селища з долиною, лісосмугою та потічком, тому що до річки він аж ніяк не дотягував. А ще з добрячою сотнею галасливої свійської птиці поміж якої навіть затесалося декілька корів. Краса!

Народу з’їхалося чимало. Боялася, що відчуватиму себе зайвою, та Юля, як завше, не дала мені засумувати. Уже через пів години всі і кожен не лише знали моє ім’я, а й дивувалися моїй професії.

- Ти дійсно ріжеш мерців? – чулося при кожному новому знайомстві.

- Мені показати? – жартувала, оцінюючи гидливі моськи та вирячені баньки.

Ну, що за люди? Невже вони дійсно думають, що таке можна вигадати, аби привернути до себе загальну увагу?

- Вони вважатимуть мене фріком, - пробурмотіла подружці після чергового знайомства.

- Тебе це хвилює? – здивувалася Юля.

- Ні, - потисла плечима. Дійсно не хвилювало. Тим паче, це непогано відлякувало гульвіс. А якщо вже серед цього натовпу знайдеться хоч один чоловік, котрий не дивитиметься на мене, наче на хвору збоченку, обіцяю дати йому шанс!

Вечір проходив спокійно. Веселощі, танці, легкий алкоголь і смачнючий шашлик. Все, як по маслу, аж поки хтось не бовкнув дурню!

- Послухайте, це ж завтра Івана Купала! – запищала якась напівп’яна чи то напівтвереза краля. – А ходімо шукати квітку папороті!

- ТАК! – загорланив натовп, заплітаючись язиками. А вже наступної миті не зовсім тверезий народ вихопив телефони, повмикав ліхтарики і кинувся просто через долину до лісу.

- І що то було? – запитала Юлю, котра затрималася тільки тому, що завбачливий Віталік побіг за великим ліхтариком до будинку.

- Розслабся! – відмахнулася подруга. – Це ж лише гра.

Гра не гра, а вже за десяток хвилин на подвір’ї окрім мене нікого більше не залишилося. Обхопивши себе руками, отетеріло оглянулася. Наче дорослі люди, а поводять себе гірше дітей. І що його тепер робити?

- О! – почулося від воріт здивоване. – А де всі?

З дороги на мене дивився високий вродливий чоловік, не старше тридцяти з дивовижними сірими очима. Веселий погляд просто обпікав до кісток, розганяючи мурахи під шкірою. Я зависла!

- Я – Міша, - продовжив гість, зрозумівши, що відповіді від мене не дочекається. – А все вже закінчилося? Не думав, що спізнюся настільки…

- Е… ні, - нарешті видавила з себе хоч якийсь звук. – Вони побігли до лісу, шукати папороть.

- Не зрозумів, - нахмурився чоловік, підійшовши ближче, та залишаючи пакети на лаві біля столу, що стояв просто посеред двору.

- Квітку папороті, - повторила хрипло. – Завтра Купала…

- А-а! – розсміявся Михайло дзвінким, чаруючим сміхом, аж дух перехопило. – Дуже схоже на нашу компанію. А ти у нас?..

Я?.. Велика Матір, та що зі мною коїться?

- А! Я – Слава, подруга Юлі, дівчини Віталіка, - судомно потисла простягнуту долоню. – Заплутана історія…

- А чому не в лісі? – веселився чоловік. Щира посмішка притягувала погляд, наче магніт.

- Це не моє… - Кого я обманюю?

- Що ж тоді твоє? – не вгавав співрозмовник.

- Трупи! – пискнула, стиснувшись. Для чого ти це щойно бовкнула? Дурепа! Тепер і він дивитиметься на тебе, наче на хвору!

- Ого!.. Кхе-кхе!.. – закашлявся Міша, тим не менш не віддаляючись.

- Ну, тобто… Я патологоанатомом працюю, - почала судомно виправдовуватися, ховаючи погляд. Не хочу побачити в цих сірих безкраїх глибинах відразу.

- Чомусь я так і подумав, - усміхнувся чоловік, розриваючи шаблони. – То що, можливо щось приготуємо? Там м’яса більше не залишилося? Чесно кажучи, я страшенно голодний. Та й натовп скоро повернеться з лісу після прогулянки. Думаю, після того бенкету, що влаштують на них комарі, їм не завадить підкріпитися!..

***

- Як ти дивишся на те, аби заручини відбулися найближчим часом? – поцікавився у Анни, як тільки їм вдалося зустрітися  поміж безкінечних справ. – Можна сьомого. Будуть лише батьки і ми…

- Навіщо так поспішати? – абсолютно беземоційно поцікавилася дівчина, нарізаючи дрібними шматочками філе форелі. Ресторан, в якому вони обідали, швидко наповнювався відвідувачами.

- На мене тисне відкат, - прошипів крізь зуби, до скрипу стискаючи виделку. Невже вона не бачить, що з ним коїться.

- Он як, - Анна нарешті поглянула на співрозмовника і на якусь мить Янушу навіть здалося, що в тому погляді промайнуло співчуття. Та вже наступної погляд знову став незвично байдужим. – Батькові це не сподобається…

- Ти передумала виходити за мене заміж? – прогарчав якомога тихіше, аби не привертати уваги оточуючих.