15.

Нарешті він отримає те, чого заслуговує! Те, до чого так довго йшов!

Про їхнє весілля з Анною Яблонською не говорили лише покійники. Контракти горіли, а нова робота сама йшла до рук, як би дивно це не звучало. Тепер місце у Раді Старшин лише питання часу, адже він не просто сильний представник древнього роду, він майбутній зять одного із членів цієї самої Ради.

Було лише одне «але», яке ніяк не давало Янушу повною мірою насолодитися ароматом близького успіху. І це бездонна прірва в грудях, що виникла з тих самих пір, як вони з Ярою провели обряд. Година за годиною, день за днем він виснажував себе роботою і тренуваннями, не залишаючи собі навіть шансу на нав’язливі думки. Та як тільки приходила ніч, підсвідомість поглинали тривожні сновидіння без будь-якого сенсу.

- Любий, ти ж знаєш, я не люблю вмішуватися у ваші з батьком справи, - якось пізно ввечері мати таки зловила його на підході до кімнати, - але поглянь, у що ти перетворився!..

- Мамо, я не маю наміру вислуховувати… - стомлено видихнув молодик, збираючись оминути жінку, проте та лише вперто вперла кулаки в боки.

- Ні, ти вислухаєш мене! – сперечатися з такою Елізою було неможливо. – Януше, я люблю тебе, саме тому не збираюся більше мовчати. Тобі не здається, що розірвавши заручини з тією відьмою, ти лише нашкодив собі? Ти марнієш на очах! Блідий, наче мрець, схуд, а про синці під очима взагалі мовчу!..

- І що ти пропонуєш? – вирішив скоротити монолог Ольжич, адже чудово розумів, без готового рішення проблеми, мати б нізащо до нього не підійшла.

- Ми завтра ж поїдемо до оракула, - підтвердила його здогадку жінка. – Нехай вона погляне на тебе. Можливо ви не повністю розірвати зв’язок, інакше чому відкат настільки довго не відпускає.

- Завтра я не зможу… - спробував відмовитися, та де там!

- Це не обговорюється! – відрізала Еліза, прямуючи у власних справах. – Скажу Тадеушу, нехай вечерю принесуть до твоєї кімнати.

На тому й розійшлися. А на ранок, по мірках некромантів звісно ж, вірний Тадеуш відвіз свою пані та її не путьового сина до оракула.

- А я вже думала, що наступного разу ми з тобою зустрінемося лише на заручинах з Яблонськими, - стрельнула гострим оком в некроманта оракул. – Невже передумав одружуватися.

- Ні, - влізла в розмову Еліза, виступаючи поперед сина. – Це я змусила його прийти…

- Бачу, що ти, - усміхнулася стара. – Та якби він сам не схотів, жодна сила б його сюди не притягла! Тож, кажи вже, чого прийшов?

- Хіба не видно? – скривився, відводячи погляд. – Навіщо питаєте?

- Все бачу, та от чи сам ти знаєш, що шукаєш? – не вгавала оракул. – Питай!

- Як зняти відкат? – прошипів крізь зуби. Відчуття безпорадності, що останнім часом його переслідувало, стискало горлянку за сковувало думки.

- Не те питаєш, - сумно зітхнула жінка. – Отже, ще й досі не зрозумів. Що ж, так тому й бути!

Поводивши руками перед кришталевою кулею, оракул щось пробурмотіла собі під носа, сплюнула на підлогу та почимчикувала геть.

- Поберися з Анною, от і все лікування! – кинула вона на останок, полишаючи Ольжичів на самоті.

***

Життя налагодилося так швидко, наче нічого й не було. Лише горщики з гірськими рослинами на підвіконні не дозволяли забути про маленьку продуктивну відпустку, та ще повний холодильник «інгредієнтів».

Робота, дім, інтернет-магазинчик, виїзди за місто що вихідних, а ще Юлька, моя єдина та найкраща подружка, котра по вуха закохалася і вже котрий тиждень виносить мені мозок своїми рожевими історіями. Щиро кажучи, я рада за неї! Хоч у когось в цьому світі життя складається за планом… Ну, у Юлі і, певно, ще у Яна, адже він так прагнув одружитися з Анною, ввійти в її сім’ю та стати членом Ради Старшин. Сподіваюся, йому все вдалося…

Хоча, ні! Буду до кінця щирою, мені боляче! Саме тому, як справжня відьма, я дуже хочу, аби на кожному наступному кроці свого ідеального життя він щораз спотикався, згадуючи при цьому мене, покинуту наречену! Божевільна? Певно, є трохи… Сама себе не розумію, адже я так хотіла якнайшвидше з усім покінчити, а тепер сиджу тут, у своєму тихому прохолодному морзі і пригадую наші пригоди. Невже це було лише декілька тижнів тому? Бо здається, наче в іншому житті...

- Знову киснеш без роботи? – весняним вітерцем впурхнула до моргу Юля.

- Сама дивуюся, - підвелася, аби набрати води в електрочайник. – З якого б це дива стаціонарники почали так добре лікувати, щоб котрий день без жодного небіжчика?

- Та то не ми, - розвіяла мої підозри подруга. – Лікарня порожня! Народ роз’їхався, хто у відпустки, хто на дачі… Ти якби частіше на вулицю виходила, сама б це побачила.

Мовчки потисла плечима. Що тут сказати, мені останнім часом дійсно не хочеться, як то кажуть, «в люди». Настрій не підходящий!

- Послухай, - якось невпевнено поглянула на мене Юля, - знаю, що ти зараз відмовишся, але все одно скажу…

- Не тягни! – закотила очі. Ненавиджу, коли вона так робить…

- Віталік запросив мене на дачу, - поспішила пояснити дівчина, доки я не передумала слухати. – У його друга день народження завтра. Буде багато народу, шашлики, алкоголь… Поїхали з нами! Ну, скільки можна киснути на самоті? Тим паче, дача не далеко від міста. Якщо раптом робота з’явиться, за тобою завжди зможуть прислати авто.