14.

Вечір застав мене у кімнаті. Всі речі спаковані (якщо чесно, я їх і не розбирала), горщики в коробках, інгредієнти в надійних контейнерах, готове до дальньої дороги. Залишилося лише вирішити, яким чином я зможу якнайшвидше дістатися додому…

Та найбільше турбувало не це, а ті почуття, котрі віднедавна раптово і абсолютно недоречно з’явилися у мене. Хотілося б мені сперти все на магію, та не впевнена, що справа лице в цьому. Тож… краще взагалі викинути все з голови і нарешті спланувати свій від’їзд!

Близько десятої в двері постукали.

- Ви готові? – поцікавилися по той бік голосом Тадеуша. В грудях неприємно кольнуло. Не прийшов! Надіслав керуючого, аби якнайменше зі мною бачитися! Що ж, воно й на краще!

- Так! – відгукнулася, хапаючи куртку. На вулиці, як не як, ніч!

До оракула вирушали двома автомобілями. Ми з Яном та Анною в першому, а по п’ятах за нами слідували батьки некроманта. Пані Еліза навіть святково вбралася на честь такої події. Певно, хочуть одразу ж після нашого розриву з Янушем провести повторні заручини, аби не гаяти часу!

- Ти як? – одними губами поцікавилася дівчина, вмощуючись на передньому сидінні, поруч із нареченим.

- Все добре, - майже щиро посміхнулася у відповідь. Все ж, вона хороша дівчина, і стане чудовою дружиною та невісткою  для Ольжичів.

Їхали довго. Шлях яскраво освітлював повний місяць, що поволі здіймався над горами, відбиваючись холодним срібним сяйвом від мокрого асфальту. Нещодавно пройшов дощ. Я навіть встигла злякатися, що обряд не відбудеться, коли хмари відійшли, залишаючи по собі чисте небо та сотні тисяч яскравих зірок. Чи то природа до нас благоволила, чи то мольфар постарався, не зрозуміло.

По те, що це буде старовинний замок, мене якось попередити забули. Навіть рота розкрила, оглядаючи височенні кам’яні стіни з вузькими вікнами та вежами. Оце так! Шкода, що зараз ніч, толком розгледіти нічого не вдається!

Біля входу нас зустріла молода жінка у звичайному діловому костюмі, з дулькою на потилиці. Наче ми не на прийом до оракула прийшли, а в офіс якийсь. Мила працівниця сухо привіталася та повела всю нашу делегацію вглиб кам’яного монстра, освітленого лише подекуди свічками чи тусклими настінними гасовими лампами. Певно про електрику тут іще й не чули!

Коли в очах уже рябіло, а голова почала паморочитися, нас нарешті підвели до височезних, на пів стіни, металевих дверей. Якби не знала, що мене там очікує, подумала б про дракона та його скарбницю. Адже за такою махіною тільки ящеру крилатому і ховатися!

- Отже, таки знайшов! – проскрипів із глибини зали старечий голос. Здалося, чи воно посміхається?

- Знайшов! – погодився Януш, проходячи ближче.

Посеред порожньої великої зали, яку не здатні були повністю освітити десяток розвішаних по стінах гасових ламп, стояв постамент з вражаючих розмірів кришталевою кулею на ньому. А звідкись з глибини приміщення, до нас поволі чимчикувала не така стара, як древня бабуня в довгому балахоні та з посохом. Оце і є та сама оракул?

- І тобі привіт, відьмо! – перевела на мене абсолютно ясний погляд. Ух ти, який ефект! Аж мороз по шкірі! – Змусило ж ваше сімейство за собою побігати! Та то нічого, головне, що наздогнали. Тож, чого прийшли, та ще й в такий день?

- Самі знаєте, - огризнувся некромант. Він з самого ранку здавався дивним, а що ближче до ночі, так взагалі з ланцюга зірвався! – Не варто відтягувати час! Ми все вирішили і відступати не збираємося!

Перевівши погляд на мене, жінка зіщулила і без того вузькі очі.

- Отже, таки вирішили! – констатувала вона. – Що ж, сподіваюся, потім ти не пожалкуєш! Підходьте сюди! Північ! Уже час!

Раптом і справді крізь невеличке віконце у високій стелі до зали полилося яскраве місячне сяйво, огортаючи кришталеву кулю нереальним сяйвом та сповнюючи її силою. Ми з Ольжичем, затамувавши подих, синхронно ступили просто під місячні промені. Тієї ж миті всередині все завібрувало від неймовірного потоку магії, котра полилася в нас з кулі. Серце зірвалося в галоп, а в животі за пурхали метелики. Нас накрило неймовірними відчуттями, на кшталт ейфорії.

- Ви впевнені, що хочете відмовитися одне від одного? – повернув до реальності скрипучий голос.

- Так! – гаркнув Януш, змушуючи мене підстрибнути від несподіванки.

- Так, - постаралася не затнутися. Не хочу, аби він почув сумніви в моєму голосі. Не варто йому ні про що знати.

- Тоді покладіть долоні на кулю і повторюйте за мною: «Я відрікаюся від дарованого мені…

- Я відрікаюся від дарованого мені… - вторили наші голоси, вібруючи в такт магії.

- … з власної волі та без будь-якого тиску…

- …з власної волі та без будь-якого тиску… - в голові зашуміло, відрізаючи мене від усього світу, і лиш голос оракула чітко лунав зовсім поруч.

- … приймаю всі можливі наслідки і не чинитиму опору…

- … приймаю всі можливі наслідки і не чинитиму опору… - ворушила вустами, не чуючи власного голосу.

- … від нині і довіку! Відрікаюся! Відрікаюся! Відрікаюся!

- … від нині і довіку! Відрікаюся! Відрікаюся! Відрікаюся!