13.

- Куди ми їдемо? – поцікавилася, коли Ольжич підняв мене спозаранку, коли весь дім ще спав.

- Побачиш! – весело посміхнувся некромант, заводячи двигун. – Ти взяла свої інструменти? Бо повертатися я не збираюся.

- Аякже! – потрясла своїм невеличким спец кейсом, з яким іноді виїжджала на місця трагедій. Не моя робота, звичайно. Але ж це найкращий спосіб добути «свіжачок»!

Їхали довго, раз по раз то підіймаючись в гору, то спускаючись вниз, аж вуха закладало. Минули з десяток мальовничих селищ і навіть доволі велике місто, аж поки не дісталися до старого кам’яного мосту над рікою по якому пролягала залізнична колія. Краса неймовірна, хоч і трохи моторошно.

- Він працює? – поцікавилася, обережно ступаючи на подекуди порослі травою шпали.

- Міст? – перепитав Ян, виймаючи з багажнику якісь свої інструменти. Що це він зібрався робити? – За призначенням, ні. Уже декілька років, як побудували новий, бо лагодити цей не вигідно. Але його для себе давно облюбували екстримали. Он, бачиш, посередині гак? То вони прилаштували, аби кріпити спеціальний канат для банджі-джампінгу.

- Не кажи, що ти зібрався і мене туди скинути! – насторожено обернулася. Хто знає, що в голові у цих жерців смерті?  А що, як він вирішив, що розривати зі мною заручини занадто клопітка справа? А от вбити тут і зараз – це просто та легко. Тим паче, що й шукати мене нікому!

- Не мели дурниць! – відмахнувся Ольжич, направляючись вниз до води вузькою крутою стежкою. – Ми тут для іншого!.. Сюди часто навідуються самогубці, тож будеш спускатися, захопи інструменти!

Полегшено видихнувши, прослідувала за некромантом. Мене щиро дивує та прискіпливість, з якою Ян виконує свої обіцянки. Не думала, що він сприйме мою заяву про потопельника всерйоз.

Доки я спускалася, жнець смерті уже виклав на піску пентаграму, запалив чорні свічки, розсипав довкола них червоний порошок, що страшенно смердів сіркою, та став під ніс бубоніти щось незрозуміле. Зізнаюся щиро, було моторошно! Я завше думала, що некроманти проводять свої ритуали лише на кладовищі та під покровом ночі. А тут, серед білого дня, на відкритій місцині, хоч ми й приховані він гостей високим схилом, начитуючи древні заклинання, звичайний, здавалося б, молодик поволі перетворювався на справжнісінького Женця!

І без того бездонні очі заволокло темрявою, довкола кистей заклубилася пітьма, тонкою цівкою вливаючись у пентаграму, а знайомий і звичний досі голос раптом перетворився на щось на кшталт зміїного шипіння. Велика Матір, та я краще далі буду зчиняти своїх жмуриків, аніж ще хоч раз поведуся на миле личко некроманта!

А поки я отетеріло споглядала все це… дійство, вода біля берега сколихнулася, випускаючи на волю пів десятка трупів різної свіжості: від обсмоктаного рибами та порослого водоростями кістяка і до здутого синюшного синяка двотижневої, не більше, давнини.

- Вибирай! – прошипів Ольжич, змушуючи від несподіванки здригнутися всім тілом. Прокляла б, якби не було так страшно!

- Отого! – вказала на «свіжачок» тремтячим пальцем.

Тієї ж миті, «синяк» вибрався з води, на ходу втрачаючи клапті гнилої шкіри, а інші повільно побрели назад. У мене міцний шлунок, але сьогодні я щиро раділа, що не поснідала.

- А можна його якось… вкласти? – несміливо поцікавилася, не відводячи ошелешеного погляду від трупа. Мить, і воно вже розляглося на гравії. – І відключити…

Бо розбирати на препарати небіжчика, який за тобою спостерігає, це вже вище моїх сил! Про сморід взагалі мовчу!

Коли труп став абсолютно схожий на… труп, яким він і повинен бути, взялася до роботи. Швидко одягла одноразовий халат, дві пари рукавичок (безпека понад усе!), окуляри і звісно ж маску. А вже далі руки самі діяли, відключивши збентежений усім, що відбувається, мозок.

- Сподіваюся, про це ніхто й ніколи не дізнається!

***

Він знав, що вона не така, як всі. Проте лише тепер зрозумів, наскільки! І справа навіть не в характері чи вроді, а в тому, наскільки стійко Яра переносить усе, що трапляється на її життєвому шляху. Жодна знайома йому жінка нізащо б не витримала вигляду ритуалу, котрий провів некромант, що вже казати про подальші маніпуляції з трупом. А те, як легко та професійно відьма справлялася з роботою, було помітно навіть йому.

Насправді, Януш не збирався завершувати ритуал. Він щиро сподівався, що жінка зупинить його на пів шляху, або ж, у крайньому випадку, коли з води виберуться результати його роботи. Та яким же великим був його шок, коли відьма не те, щоб лякатися, вона навіть гидувати не стала. Спокійно одяглася та прийнялася до роботи, наче довкола не ліс та гори, а звичний їй кабінет.

- Усе! – вирвав із роздумів жіночий голос. – Я завершила! Можеш відпускати свого… е-е-е… друга.

Фиркнувши на абсолютно недолугий жарт, некромант пробурмотів заклинання відстроченої відміни та звелів матеріалу повернутися назад. Уже за хвилину на березі залишилися лиш він та відьма, що швидко та дуже акуратно упаковувала свої «багатства».

Дорога назад здалася надто швидкою і тихою. Тисячі думок, що роїлися в його голові та бентежили його серце, ніяк не формулювалися у щось одне і бажано путнє, що б дозволило йому вгамувати незвичні емоції. А емоцій було безліч! Від нетерпіння та передчуття, до потаємного страху. Проте, чого саме він боїться, Янушеві зрозуміти так і не вдалося.