11.

До будинку повернулася зі змішаними почуттями. Здалося, чи Януш змарнів? Він невловимо змінився, наче щось сильно мучило чоловіка. Погляд, раніше такий спокійний, тепер палав божевіллям, а тіло раз по раз судомило хвилями магії, що проривалася назовні чорним полум’ям.

З важкими думками, розклала сушитися зібрані трави та гриби. Деякі навіть висадила у горщики, що придбала у невеличкому магазинчику в центрі села. Правда, як тягтиму їх додому, ще не знаю! Навіть встигла повечеряти, коли до будинку під’їхав знайомий автомобіль.

- Анно? – здивовано вийшла навпроти. – В гості приїхала?

- Ні! – дівчина виглядала блідою та дуже схвильованою. – Славо, я тебе благаю, повертайся назад!

Шок!

- Стоп! – відступила на крок, виставивши вперед долоню. Здавалося, я слухаю, та не розумію її. – Ні! Ні, Анно! Ти ж знаєш, чому я пішла…

- Знаю, - вхопивши мене за руку, дівчина благально заглянула в очі. – Знаю, проте зараз це не важливо! Славо, Януш помирає!

- Що? – другий шок! Боги, вони мене з глузду зведуть. Не сімейка, а якась божевільня! – Не може бути. Я бачила його сьогодні. Так, Ян виглядав стомленим і нервовим, але аж ніяк не при смерті.

- Славо, благаю тебе! – не вгавала гостя. – Без тебе він втрачає контроль над магією. Якщо не повернешся, він помре!

- Та з чого ти взагалі все це взяла? – обурилася, відступаючи. – Зізнайся, Ольжичі прислали тебе спеціально, аби змусити мене повернутися! Знову хочуть замкнути в чотирьох стінах аби все контролювати! Не вийде! Я - не їхня власність. Януш немає на мене жодних прав, тому передай дослівно: котися в пекло!

Плюнувши на все, повернулася до будинку. Злість кипіла всередині, наче лава у вулкані. Здавалося, ще дрібка, і я зірвуся. От як? Як можна бути таким психом, аби прислати свою майбутню наречену до майже колишньої? Чорт голову скрутить у їхніх відносинах!

Але трохи заспокоївшись і все добряче обмізкувавши, зрозуміла, що таки втнула дурницю. А що, як Анна не брехала? Що, як Януш дійсно хворий? Не даремно він сьогодні мені здався дивним.

Покрутившись на ліжку ще годину, не витримала і таки пішла будити господаря будинку. Коли він дізнався, куди мені потрібно посеред ночі, то лише перехрестився. Ні, він погодився мене підвезти і навіть пообіцяв дочекатися повернення, але зрозуміти, навіщо молодій знахарці пхатися до лігва нечисті, так і не зміг. Виявляється, про родину Ольжичів у тамтешніх краях ходили дуже неоднозначні чутки.

Тадеуш відчинив майже одразу. Будинок не спав, отже щось таки трапилось.

- Де Януш? – запитала у чоловіка, знімаючи куртку. Ночі в горах навіть влітку виявилися доволі прохолодними.

- У себе, - забрав куртку керуючий маєтком. – Панна Анна та пані Еліза також там. Вас провести?

- Було б добре, - вдячно кивнула. Здається, цей чоловік єдина адекватна особа у цьому домі.

Нагору піднімалися мовчки.

- Ти прийшла! – зраділа Анна, помітивши мене.

Обвела поглядом кімнату. Розкішна! Дорогі дерев’яні меблі, всі в темних тонах, стіни з темними обоями, навіть білизна на ліжку темна. Скривилася! Ну що за несмак? Заживо влаштував собі склеп!

При світлі невеликої лампи, обличчя чоловіка здавалося не те, що білим, землисто-сірим. Наче жінки сидять не коло ліжка хворого, а біля відкритого гробу, проводжаючи чоловіка в останню путь. Фу! Аж мороз побіг по шкірі!

Підійшовши, швидко торкнулася холодного лоба. Живий, проте життя справді заледве жевріє. Невже це магія намагається вбити свого господаря? Як добре, що я відьма! Наша сила – це життя, світло, радість. Наша магія може бути жорстокою, але ніколи не вб’є свого носія. А тут… Ех!

- В передній кишені рюкзака червона пляшечка, - промовила в нікуди, розтираючи долоні, та вмощуючись на ліжку поруч із нареченим, хай йому грець! – Дрібку порошку на склянку окропу. Остудите до кімнатної температури і принесете сюди. До ранку спробую повернути вашого… хлопчика!

Стрельнула докірливим поглядом на отетерілу матір. Що ж, пані Елізо, доведеться вам ще трохи потерпіти ненависну невістку!

***

Що це кошмар, зрозумів одразу. Він переслідував Януша з дитинства, час від часу про себе нагадуючи.

Ніч! Темна, хоч око виколи. Довкола сотні дерев, таких високих та густих, що навіть поглянувши вгору, не побачиш неба. І тиша… Така в’язка, наче мед. Вона обволікає, омиває, сповиває у себе, проникаючи у самісіньке нутро. Здається, виходу немає! Ще мить і він захлинеться, потоне… Аж поки в один момент десь далеко, наче по той бік лісу не загорається вогник. Крихітний, проте такий жаданий, він манить за собою, вириваючи Януша із в’язкого полону. То зникаючи, то знову спалахуючи, вогник веде його за собою невидимою стежкою поміж дерев.

Коли перед очима постає вирва, він не встигає зрозуміти? На бігу зриваючись з велетенської скелі просто у бездонну прірву, Ольжич лише краєм ока встигає помітити стривожений спалах його «рятівника», а вдалині яскраві вогні поселення… Зазвичай у цей момент Януш прокидався з шалено гепаючим об грудну клітку серцем і божевільним запамороченням. Ніби й справді щойно летів у безодню. Проте цього разу щось пішло не так…