7.

В горах час минав швидше, аніж здавалося. Наче нещодавно в’їхали під могутні крони сторічних смерек, як уже й сонце заховалося, а вершини, що виднілися понад перевалами, забарвилися у багряний.

- Алло! – відірвав від споглядання пейзажів голос Яна. – Так, уже під’їжджаємо… Так! Підготуйте все, скоро будемо. Бувай!

- Отже, ми вже близько, - пробурмотіла, потягуючись. Здається, у мене навіть кістки заніміли. - Як добре! Бо я вже більше не можу.

- Потерпи ще трохи, - не відволікаючись від дороги, відповів чоловік. – Незабаром будемо на місці.

І  справді, буквально хвилин тридцять, і ми під’їхали до високих кованих воріт, що одразу ж почали відкриватися. Я навіть трішки очманіла! Подумати тільки, переді мною повстав справжнісінький стародавній замок, із високими вітражними вікнами, кам’яними стінами і навіть невеличкою вежею. Оце так!

- То ти дійсно мажор! – присвиснула, повільно вибираючись із автомобіля. Ноги пекли вогнем, а спина абсолютно відмовлялася розгинатися.

- Не починай!..

- Януш! – назустріч нам із будинку випурхнула відносно молода вродлива жінка в дорогій сукні та прикрасах. Ми що, потрапили на вечірку?

- Привіт, мамо! – поцілувавши жінку в щічку, привітався мій псевдо наречений.

- Нарешті ви приїхали, - стримано кивнув нам чоловік, невловимо схожий на Яна.

- Так! – кивнув Ольжич. – Мамо, батьку, знайомтеся, це Ярослава!

О! Згадали й про мене!

- Можна просто Слава, - мило посміхаючись, потисла простягнуті долоні.

- Януш! – почувся від дверей мелодійний дівочий голос. А невдовзі перед нашими поглядами постала вродлива білявка з величезними блакитними очима та пишними вустами. Наче діснеївська принцеса зійшла з обкладинки дитячої книжки і щасливо нам посміхається. – А це вона? Твоя несправжня наречена?

Щось всередині боляче кольнуло від такої характеристики. Наче я зла героїня, що обманом загребла для себе невинного принца і утримує його за допомогою магії. Хоча… щось, звичайно, в цьому є!

- Привіт, я Слава, - дружелюбно простягла долоню. Зізнатися чесно, очікувала, що принцеса мене проігнорує. Але ні!

- Привіт! – зраділа дівчина, вхопившись за мою кисть. – Я - Анна, майбутня наречена Януша. Так приємно познайомитися! А ти дійсно відьма? Ніколи до цього не бачила відьом…

- Анно, - перервав безкінечний словесний потік Ольжич-молодший, - Яра стомилася з дороги. Давай ми дозволимо їй відпочити, а завтра ви продовжите!

- Гаразд! – мило посміхнувшись, дівчина попрямувала до «будинку».

- Ходімо, - схаменулася господиня, - ми приготували для тебе кімнату. Сподіваюся, тобі сподобається…

Авжеж сподобається! Це ж все одно, що потрапити до стародавньої казки. На одне сподіваюся, що у них тут є каналізація і сучасна сантехніка!

- Вибач, - перехопив мене за лікоть Ян, коли всі пройшли всередину. – Я не знав, що вона буде тут…

- Та, нічого, - потисла плечима, висмикуючи свою кінцівку. Нема чого за неї хвататися, ще відірве! – Сподіваюся лише, що вона не вб’є мене до того, як ми розірвемо наші заручини.

Весело підморгнувши, попрямувала за мамою некроманта. Подумати тільки, я добровільно увійшла до лігва женців смерті! Якби бабуся про це довідалася, мені прийшов би гаплик раніше, аніж встигла б оправдатися!

***

Все минулося добре, навіть їхня зустріч з Анною. Кого-кого, а її молодик точно не сподівався побачити у своєму будинку.

- Чому вона тут? – запитав у матері до того, як усі спустилися вниз до їдальнї.

- Ти про Анну? – спокійно відповіла матір. – Не знаю. Сказала, що хоче познайомитися із суперницею. Хоча, як на мене, їй немає чого хвилюватися. Ця твоя Слава абсолютно не вписується у наше коло. Її наче з лісу випустили!

- Не починай! – зупинив потік нотацій, котрі його матінка любила зачитувати з приводу і без.

- І не буду! В кінці кінців, це лише на декілька днів… А от і моя красуня! Анно, ти, як завжди, прекрасна!..

- Дякую…

Скривився! Від солодкості, котра витала навколо його нареченої, у Януша періодично зводило зуби, та він терпів. Вона дійсно була неймовірно вродливою, вихованою, доброю, розумною, а ще походила із древнього роду, що обіцяло йому не лише доступ до влади, а й хороше потомство. Тоді чому його так зачепив відгук матері про Яру? Адже, фактично, для нього вона ніхто! Дуже скоро відьма зникне з їхнього життя і все стане на свої місця…

В грудях боляче кольнуло. Чортова магія! Це вона в усьому винна! Вона керує його почуттями, змушуючи відчувати те, чого немає і не може бути…

- Чого насупився? – вирвав із думок знайомий голос, проникаючи, здавалося, аж під шкіру та розповзаючись мурахами по спині. Навіть настрій покращився.

Поруч стояла Ярослава, у простому блакитному платті з квітковим принтом, яке б ніколи у житті не одягла ні його матір, ні наречена. Весело посміхнувшись, вона попрямувала далі, залишаючи по собі п’янкий аромат польового зілля.