6.

Прокинулася на світанку від… нетерпіння! Дивне передчуття чогось важливого, що вкрай змінить моє життя, не відпускало. Отже, це воно! Те, до чого мене готувала бабуся, те про що в глибокому дитинстві співала мама, те, про що мріє кожна відьма… Петля долі! Маленький крок у велике майбутнє. Яким саме воно буде, ніхто не знає, проте з нетерпінням чекає!

- Снідатимеш? – поцікавилася у блідого, заспаного некроманта, що з’явився біля воріт мого будинку.

- Ні! – буркнув чоловік, оминаючи мене дугою на шляху до будинку. – Занадто рано!

- Он як! – зацікавлено провела високу постать у чорному діловому костюмі. Як банально! А де плащ з глибоким капюшоном? Де посох з людським черепом на верхівці? Де кажани і чорний дим, в кінці кінців? Що за пародія на женця смерті? От бабуня! Так і знала, що більшість її страшилок, то лише байки! – Кава на столі!

Коли наздогнала гостя, він уже допивав МОЮ каву зі згущеним молоком. Що за напасть приперлася?

- Смачно було? – поцікавилася, наливаючи собі в іншу чашку.

- Так, дякую! - Сноб! – Ти готова?

Чесно, очі закотилися самі собою! Відчуваю, мандрівка видасться незабутньою!

За годину ми таки вирушили в дорогу. Будинок замкнула лише для вигляду. Який дурень поткнеться до лігва спадкової відьма? А якщо такий все ж віднайдеться, домовик з усім справиться. То мене він за господиню не рахує, а от власне майно пильнує, наче зіницю ока. Ой, не позаздрю я цьому телепню!

- Куди прямуємо? – поцікавилася, зручно вмощуючись на широкому шкіряному сидінні позашляховика. – Де заховане ваше лігво?

- Чому заховане? – нахмурився чоловік.

- А як інакше? – намагалася донести до цього тугодума істину. – Живі мертв’яки навіть поодинці привертають занадто багато уваги. А якщо їх цілий натовп, який слухняно марширує у вашому дворі, таке в сучасному світі приховати ніяк не вдасться!

- Та з чого ти взагалі все це взяла? – щиро обурився некромант, не помічаючи, як мене аж коробить від сміху.

- А що, ні? – продовжила знущатися. – Тоді, певно, ви живете дуже далеко від цивілізованого світу. Бо як би ви пояснювали місцевим наявність власного кладовища…

- У нас немає кладовища! – закипав Ян, міцніше стискаючи кермо.

- А що є? – не вгавала. – А правда, що всі ваші слуги – це ожилі кістяки? А у вас великий дім? А ви платите податки за мертву робочу силу?..

- Годі! – вигукнув, заледве стримуючись. – Припини! Краще просто… помовч!

Спокійно потисла плечима та відвернулася до вікна. Схоже у некромантів не дуже з гумором. Що ж, дорога обіцяє бути довгою.

Те, що ми їдемо на захід, я зрозуміла одразу. Все ж, нехай із рідних країв далеко вибиратися не доводилося, та географію в школі здала на відмінно. Так-так, відьми, навіть спадкові, також відвідують школу, а інколи навіть вчаться без допомоги магії. Це про мене, якщо що!

Чудово! Адже це рідкісний шанс безкоштовно роздобути цінні інгредієнти для моїх зіль. І втрачати такої можливості я не збиралася!

- Зупини! – гаркнула на весь салон, вибиваючи некроманта з колії та змушуючи його різко загальмувати просто посеред траси..

- Що? – вигукнув Ян, схопивши мене за плечі та судомно оглядаючи з усіх сторін. – Що трапилося?

За нами негайно ж створився затор. Машини сигналили, наче божевільні, а їх господарі голосно лаялися.

- Нічого, - пробурмотіла, зрозумівши, що накоїла. – Мені потрібно вийти… на хвилинку…

Якось полегшено видихнувши, чоловік завів двигун та швидко від’їхав на узбіччя. Вирішила не ризикувати, зволікаючи, тому швидко вискочила з авто та помчала у високу траву, що росла на обочині попри кукурудзяне поле. Ні-ні, я не в туалет! Там, посеред різнотрав’я, блідо-рожевим цвітом майорів, наче прапорець, невисокий кущик розрив-трави. І як він тільки в очі мені кинувся? Та це лише на руку, хтозна, коли пригодиться.

- Ти серйозно? – пробурчав Ольжич, гидливо розглядаючи мої брудні пальці і невисоку квітку, викопану разом з корінням.

- У кожного свої тонкощі роботи, - потисла плечима, мило посміхнувшись.

- Серветки в бардачку, - заводячи двигун, хмикнув молодик. Не вигнав, і на тому спасибі.

Далі їхали мовчки, аж доки на горизонті не показалися перші, ще не високі, проте такі заворожуючі гори. Карпати! Так он які вони…

***

«Вона божевільна!» І чим більше він дивився на Яру, тим реальнішою здавалася ця думка. Та по при все, щось неймовірне, притягуючи, заворожуюче було у її погляді, її посмішці, її щирих дитячих емоціях. Подумати тільки, «натовп мерців і власне кладовище»! Для чого взагалі все настільки ускладнювати?

Мерці – це лише бездушні тіні колишніх людей, які до того ж не лише жахливо пахнуть, а ще й не здатні нормально виконати жодного наказу. Робота некроманта, по при забобони та видумки режисерів, полягає зовсім не у використанні трупів для власних потреб. Женці смерті, як їх дехто ще й досі називає, з давніх-давен працюють поруч із слідчими у різних таємних організаціях. Допит покійника, ось основна його робота!