2.

Ранок розпочався із дзвінка. На всю кімнату із динаміка мобільного голосив Era – «Ameno», і це далеко не будильник. Враховуючи, що для робочого номера у мене інший рінгтон, я одразу здогадалася, хто ж такий не має совісті, щоб будити відьму суботнього ранку.

- Ти зовсім страх втратила? – пробурчала у слухавку, навіть не мріючи про  те, що Юлька зглянеться і скине дзвінок.

- І-і-і!.. – щасливо запищала подружка, змушуючи скривитися та відсмикнути слухавку від вуха. – Славо, я закохалася! Він такий!.. Такий!..

- А ще кілька годин твій «такий» зачекати не міг? – пробурмотіла, накриваючись ковдрою з головою.

- Міг, - погодилася ця ненормальна, - але  я не могла! Ярославочко, люба моя, я тебе благаю, зглянься!..

- Що знову? – застогнала, розуміючи, що спокою мені таки не дадуть.

- Ти тільки не сердься, але можна, я залишу твій оберіг у себе до понеділка? – заканючила Юля. – Впевнена, це завдяки йому у мене все так добре складається! Лише до понеділка, добре?

Зітхнула! Попереду два вихідних дні. Якщо не викличуть на роботу, вдома я й без оберегу обійдуся. У будинок відьми жодна нечисть не поткнеться!

- Добре! – по той бік слухавки радісно запищали. – Але з однією умовою: потім ти усе мені розкажеш! В подробицях! А зараз іди під три чорти і не заважай мені спати!

«Пік-пік-пік…» Розумна дівчинка, вловлює усе на льоту.  Та як би я не вертілася, більше заснути так і не вдалося. Що ж, доведеться братися до роботи!

Сніданок, вологе прибирання, зварила декілька простих, проте затребуваних зіль, розфасувала по мішечках підсушені та заговорені трави, спакувала ще декілька замовлень для відправки, коли телефон знову обізвався.

- Ярославо, люба, це тітка Тетяна тебе турбує… - затараторив знайомий голос. – Знаю, ти сьогодні відпочиваєш, але мені терміново потрібен корінь болиголова зібраний у повню.

- Знову експериментуєте з приворотним зіллям? – посміхнулася у слухавку. – Скільки ще разів вам нагадати, що від цього зілля ваш клієнт швидше помре, аніж закохається?

- Люба, не псуй старій жінці задоволення! – жартівливо обурилася «стара жінка», більш відома у вузьких колах, як відьма Татія. – То як, зможеш мені підвезти? І не кажи, що у тебе його немає, не повірю!

Похитавши головою, все ж вирішила не відмовляти постійній клієнтці.

- Добре, - погодилася особисто привезти товар. – Тільки я вас благаю, не випробовуйте власні зілля на собі! Не хотілося б втрачати таку дорогоцінну клієнтуру.

Розсміявшись, жінка скинула дзвінок, а я відправилася пакувати корінь болиголова у фірмову упаковку. Для клієнтів важливим є не лише якість складових для зілля, а й естетичний вигляд товару, це я засвоїла давно. Тож ніколи не лінувалася упакувати усе належним чином.

Уже через двадцять хвилин я вийшла на вулицю і попрямувала до автобусної зупинки. Шкіру обдало різким поривом холодного вітру. Пересмикнула плечима. Якось занадто швидко зіпсувалася погода. Ще декілька хвилин тому яскраво світило сонечко і день обіцяв бути спекотним.

Я якраз застрибнула до потрібного автобусу, коли пролунав дзвінок. Цього разу робочий.

- Алло! – відгукнулася у слухавку. Ненавиджу, коли телефонують у вихідні!

- Ти вже не спиш? – почулося з того боку.

- Стараннями однієї білявки по духу, ні. І вже давно, - зітхнула, передчуваючи нехороше.

- Чудово! – зрадів Антон, мій вірний, улюблений помічник. Чому? Тому, що не лізе у мої справи і ретельно виконує всю макулатурну роботу. – Тоді ти не надто засмутишся, якщо я скажу, що у нас є справа…

- У-у-у… - вирвалося далеко не радісне.

- Не починай! – на корені обірвав мої спроби саботажу чоловік. – Подякуй, що не підняв на світанку. Жмурика привезли ще о п’ятій!

- І що там? – запитала приречено.

- Повішеник! – радісно вигукнули по той бік.

На тобі! Оце так пощастило. У мене якраз закінчилися деякі складові для темних зіль.

- І чого одразу не сказав? – вигукнула так, що аж люди у салоні автобуса оглянулися. – Це все міняє! Буду через годину. Підготуй усе!

Пік-пік-пік… Що ж, день, здається, налагоджується!

Погода псувалася надто швидко, тож витрачати час на теревені з тіткою Танею не стала. Просто ще раз попросила добряче обміркувати свої дії і поспішила до лікарні. Вже біля самого моргу стало якось не по собі. Не те, щоб хтось намагався нашкодити особисто мені. Ні! Але обривки енергії після темного ритуалу ясно витали у повітрі. І що б це могло означати?

Всередині вже не було нікого. Підготувавши папери та необхідні інструменти, Антон злиняв додому. Чудово! Не потрібно буде хвилюватися, що мене спіймають на гарячому. Одягнула спецодяг, ввімкнула диктофон і прийнялася за роботу.

- Отже: чоловік сорока двох років, зріст 180см, середньої статури. На передній поверхні шиї слід від мотузки темно-синього кольору. Інших видимих пошкоджень не спостерігається…

Спершу описати видимі пошкодження, оглянути кожну ділянку тіла, зазирнути під повіки та у ротову порожнину, а далі уже сам розтин. Саме в той момент, коли я ввімкнула електропилу, щоб зняти черепну коробку, щось пішло не так. Тіло жмурика заворушилося, стрепенулося і… сіло! Як я не випустила з рук пилу, не знаю. Проте відстрибнула від столу на добрих два метри.