Глава 2 Поховання

Поховання

— Хутчіш, я кажу тобі! О, Господи, давай, тягни, ще, ще!
Дві дівчини щосили намагалися нести задубілий труп. На кладовищі панувала майже суцільна пітьма. Здалеку лише поодинокий ліхтар діставав блідим світлом до тих, хто так безпечно порушував спокій мертвих.

Густі крони дерев схилилися над мовчазними могилами. Тихі свідки спостерігали, як спочатку прийшло двоє до свіжої могили. Вона з’явилася всього лише вдень, і земля була пухка та легка над нею. Потім вони розтрощили поховання, яке було так дбайливо прикрашено білими ліліями. Аж поки труна не була відкрита, і звідти не дістали тіло мертвої.

Дівчата важко дихали, випускаючи пару морозного повітря. Мороз настав раптово всього декілька хвилин тому. На щастя, вони до того вже встигли розкопати могилу. Ця раптова, та не по сезону зміна погоди (адже була середина травня) лише підказувала їм, що він вже близько.

Одна з дівчат, у в’язаній червоній шапці, з якої вибивалися довгі пасма тонкого волосся, боялася найбільше того, що вони не встигнуть. Інша, з каптуром на голові, вже майже не відчувала рук, але вона знала, що якщо вони не дотягнуть тіло до потрібного місця — то вже більше ніколи нічого не буде відчувати, ані рук, ані ніг.

Обох вели різні причини: червона шапка хотіла врятувати подругу, інша — себе.

Крук розрізав тишу. Він поодиноко кричав, ніби кликав когось.

— Він вже близько, чортівня! — виялася дівчина в каптурі.
— Не сци, встигнемо. Ще декілька метрів, аби перетнути межу.

Під “межею” червона шапка мала на увазі тропу, що розділяла дві частини кладовища: стару від нової. Небіжчицю, яку вони відкопали, було поховано на старій частині, в народі “відьомській частині”, а нова — була освячена архієпископом, всім відомим екзорцистом отцем Дмиром. Тож дівчата всіма силами хотіли дістатися до нової, “безпечної частини”.

Покійниця виявилася важкою, тож подруги просто вибивалися з сил.

— Господи, Алісо, що ж ти така важка, — жалілася Аріна, скидуючи махом голови каптур.

Руки нещадно зводило, вони спітніли так, що піт градом стікав по спинах, одразу прихоплювався морозом, і тканина приліпала до шкіри. І ось нарешті тропа. Дівчата прискорилися, подув холодний вітер, і в його свисті вони почули шепіт. Неможливо було розібрати слів. У вухах позакладало, кров стискала всі нутрощі в єдиний вузол.

Вони насилу переступали крок за кроком. Ось ще трошки, всього декілька кроків. Жовта бруківка, з якої була викладена тропа, заскрипіла під ногами, бо вже встигла прихопитися морозом. Ноги підкосилися, і дівчата ледве не  впали на землю.

Як тільки-но вони перетнули тропу, то майже кинули небіжчицю.
— Потихеньку, потихеньку, — шепотіла Мія, зберігаючи шану до мертвої. 

Аріна ж із відразою впустила ноги, які тягла весь цей час.

— Встигли, — з полегшенням додала Мія, падаючи на землю та зриваючи шапку, з-під якої тік піт, заливаючи щоки та неприємно щипаючи на морозі.
— Так, — Аріна тяжко видихнула.

— Дівчата... такі дівчата… — раптово прошипів чоловічий голос.

Щось, що було густою тінню, повільно сформувалося у високу міцну статуру. Вже за декілька секунд перед ними стояв чоловік. Їх розділяла тільки вузька тропа. А по факту, рятівна межа. Бо це не могло перетнути її.

Чорне довге волосся відбивало сріблом навіть вночі. Він мав збуджений вигляд людини, який розуміє, що програв, але все ще намагається тримати обличчя.

— І що далі? — розчаровано спитав він, нервово провівши по волоссю блідою рукою. З його пасмів посипався лід. Ті бурульки, які впали, гострими кінцями встромилися в землю. На тому місці одразу з'явилися білі лілії. Його квітка, його знак. Знак смерті та забуття.

— Ну… ми про це не думали, йолопе, — з викликом сказала Аріна.
— Тепер ти хоча б не зможеш її воскресити, — крикнула Мія.

Вона всім серцем ненавиділа цю істоту. Всі навколо були впевнені, що вона просто заздрить подрузі. Що вона ревнує Алісу, бо вони були нерозлий вода з самого дитячого садочка. Але ж ні, Мія одразу зрозуміла, що він суцільний морок, зло, яке прийшло занапастити їх усіх.

— Тут ти права, ви мене обставили. Я не можу ступити на свячену землю від екзорциста, і я не можу дістатися вас, бо вас освятили його прибічники. Але щодо Аліси, я б не був таким упевненим.

Він знав, що вони були праві. Але лише в тому, що він не зможе тепер мати Алісу. Ніколи. Він був розчарований, проте чудово розумів, що породив більше зло, ніж був сам.

Чоловік посміхнувся та підійшов майже до краю тропи. Ліхтар відкрив його гарне холодне обличчя. Хоча він і був чарівним, та все ж таке обличчя лякало, особливо його яскраво-блакитні очі, які ніби підсвічувалися тонким крижаним блиском.

Чоловік посміхнувся. Його посмішка була сумна та водночас говорила більше, ніж сказали б слова. І Мія, як текст в книзі, прочитала це на його обличчі. Вона зрозуміла, що вони десь прорахувалися. Щось залишилося поза їхньою увагою.

Тривожні думки розквітали сумнівами в правильності їх рішення перепоховати Алісу. Думки, одна гірша за іншу, сотнями кружляли в голові Мії.

— Мія! — вскрикнула Аріна. Подруга різко обернулася та відсахнулася від трупа. Аліса відкрила очі.

— Цього не може бути, не може бути… — бурмотіла дівчина, притискаючи шапку до грудей.

Очі Аліси, такі ж самі, як у чоловіка, дивилися бездушно в небо. Вона ніби роздивлялася рідкісні зірки. Протягнула руку вгору так, наче хотіла дістати одну з них. Дівчина врешті сіла, а потім спробувала підвестися.

— Аріно… що відбувається? — кволо промовила вона.

Аріна заціпеніла від жаху і, як вкопана, не могла зрушити з місця. Мія врешті кинулася до дівчини, яка ще декілька хвилин тому була мертвою, та допомогла їй підвестися.

— Мія? Це ти? — та не відповіла. У неї забракло слів, і здалося, що дар мовлення покинув її. Вона обернулася, щоб побачити чоловіка, прочитати по його обличчю, що це все значить, але він щез. Лише крук голосно каркав, сміючись над чимось. Страх охопив Мію. Воскресити Алісу міг тільки він, і тільки на “відьомському кладовищі”. Вони на святій землі, але небіжчиця ожила. ЯК?!!!!!!!!!