З нею щось не те

Глава 1

- Кажуть, я вбила свого батька.
Запанувала тиша. Не від сказаного, а від тону, яким це було вимовлено. Бездушно. Холодна ясність у словах. Це навіть можна було сприйняти як сповідь. Проте... вона аж ніяк не в'язалася із зовнішнім виглядом цієї дівчинки.

Алісу привели на групову терапію два тижні тому. Привели санітари, бо вважали її небезпечною. Усіх лякав її відсторонений погляд великих синіх очей. Проте іноді очі міняли колір на крижано-блакитний, і тоді вона дивилася так, наче копирсалася у твоїх найпотаємніших куточках душі.

У ці моменти дівчина злегка посміхалася лише кутиками тонких губ, ніби викрила твій брудний секрет. І мова саме про ті секрети або думки, які навіть ми ховаємо від себе. Те, за що відчуваємо сором, але вони такі бажані... ті думки. І в якісь 2-3 секунди тебе охоплювало щось, що казало: “Віддайся тій спокусі, яку ти так ретельно поховав під маскою правильності та шаблонності”. Після цього раптово з'являвся сором, і жоден не витримував її погляду. Тоді її очі ставали знову темно-синіми.

Сьогодні Аліса вперше сказала хоч щось. Раніше на всі питання вона просто мовчала або дивилася отак. Тому я мав надію, що її або переведуть із моєї групи, або ще щось... аби подалі звідси.

— У сенсі кажуть? Ти не пам'ятаєш чи не згодна? — нарешті сказала Марія, бовтаючись на стільці. Дівчина не могла довго всидіти на одному місці, тож крутилася на стільці, мов та мавпа. Короткі біляві пасма обрамляли її довге личко.
— Я ж у дурці, так? — Усі зніяковіло посміхнулися. — Судом я визнана божевільною і як така, що має психічне відхилення.
— Сонечко, судом усіх нас визнано божевільними, — додала Марія, вже приступивши до смоктання волосся.
— Я не згодна. Докторе, — звернулася вона до мене, — хіба можна назвати мене божевільною, якщо я не пам'ятаю, що сталося?
— Я впевнений, що твій терапевт на особистих зустрічах краще зможе відповісти на твоє питання.
— О, пані Тая. Цього не буде.
— Чому ж?
— Вона відмовилася від мене.
— Як? — Я намагався швидко зреагувати та згадати, чи говорили щось про це зранку на зборах. Проте наче ніхто нічого не казав, і Таї, здається, теж не було на зборах.
— Не напружуйтеся, лікарю, — промовила Аліса, відкинувшись на спинку стільця, і хмикнула. Я відчув себе якимось ідіотом, який не зрозумів пояснення вчителя вже в сотий раз, і той, втративши мотивацію, махнув на мене рукою. Потім Аліса посміхнулася мені, як це роблять дорослі, які розуміють, про що йде мова, без зайвих слів.

Це було щось нове, і готовий поклястися, що її очі цього разу стали ще більш крижаними. Мене охопив страх, якийсь тваринний. Він безжально стиснув мою горлянку, і я лише з третього разу спромігся викликати санітарів.

Усі інші, ніби відчули те саме, і почали кричати. Вони просто сиділи на своїх місцях, трималися за краї стільців і кричали в усе горло. Усі, окрім Аліси, яка продовжувала дивитися на мене, але вже якось зверхньо, з викликом.

У цьому гармидері я вибіг у коридор, знаючи, що санітари самі дадуть там раду, і попрямував до кабінету Таї. Мої ноги були ватними, по шиї біг холодок. Я не розумів своїх почуттів. По дорозі я зустрічав колег та персонал: хтось вітався до мене, хтось був зайнятий своїми повсякденними справами. Але я помітив дивну річ: пацієнти всі, як один, проводжали мене поглядом. Я не кажу, що це прямо дивина, враховуючи місце моєї роботи. Я маю на увазі, що більшість із них майже не фіксуються на зовнішньому світі, а зараз виглядало так, наче кожен чіплявся за мене поглядом.

Кабінет лікарки Таї знаходився на третьому поверсі, там, де і всі інші кабінети лікарів для індивідуальних консультацій. Я намагався придумати, як виправдати себе, свій страх перед Алісою і те, що я подумав, ніби сталося щось лихе.

Я постукав у двері. Вийшло так голосно, що з сусіднього кабінету визирнув Михайло Петрович. Він домивав підлогу. Старий санітар здивовано глянув на мене, питаючи, чи щось сталося. Я помахав йому і розтягнув дурацьку посмішку.

Я смикнув двері, і вони тихо прочинилися. У кабінеті було світло та тихо. Частинки пилу кружляли у світлі сонячних променів. Високі стелажі були вщент забиті книгами, які лежали навіть на підлозі аж до самого столу.
На іншому боці, крізь великі вікна, сочилися помаранчеві промені. Вони огортали чудове миле обличчя жінки, що сиділа у себе в кріслі з перерізаним горлом.