1

Мене звати Ліна хоч  повне ім'я Аліна я звикла аби мене називали саме так. Мені 17 років я середнього зросту маю зелені очі і руде волосся. Я живу з батьками за містом. До 17 моє життя було наповнене щастям та радістю якби півроку тому не сказали що я хвора. Після цього моє життя стало сірим та понурим. Раніше в мене були плани на майбутнє я мріяла вступити  до найкращого вузу міста Київ. А зараз все втратило сенс. Коли я прокидаюсь кожного ранку то дякую за те що дихаю, що я все ще жива. Я намагаюся бути сильною не для себе в більшості для батьків. Я не хочу аби вони страждали дивлячись на те як їх донька помирає.

Чому це все саме так сталося? Чому це сталося саме зі мною? Ще кілька місяців тому я була абсолютно щасливою і ... -Так потрібно відігнати від себе всі погані думки- подумала я і як завжди натягнула посмішку на обличчя. Ще кілька хвилин я лежала в ліжку і дивилась в стелю думаючи що ж буде далі. Потім встала присіла на край ліжка ще трішки подумала і відправилася в душ. Зробивши всі водні процедури я попрямувала до шафи аби знайти що мені вдягти(хвороба хворобою але школи ще ніхто не відміняв). Мій вибір впав на чорні джинси та білу футболку. На голові зробила високого хвоста нанесла  макіяж аби моя бліда шкіра виглядала свіжіше взяла рюкзак і спустилася вниз. Я зайшла на кухню де вже сиділи мої батьки. Тато (Сергій) як завжди читав свою газету, а мама (Марія) готувала сніданок.
- Доброго ранку - привіталась я і посміхнулася.
- Доброго... - відповіли батьки одночасно.
- Як спалось? - запитала мене мама
- Добре. - я збрехала я не хотіла її засмучувати. Насправді я довго не могла заснути і заснула тільки під ранок. 
- То що в нас на сніданок? - запитала я 
- Твої уюблені сирники
- Ммм. Нямка- сказала я і усміхнулася.
Поснідавши я відправилася до школи. Тепле весняне сонечко пригрівало своїми променями. Все навкруги зеленіло і пашіло буйним цвітом. Дійшовши до школи я ввійшла в середину і знайшла до свого класу. Сіла як завжди на останню парту розклала підручники і замріяно подивилась в вікно. Останнім часом сиділа сама друзів у мене не було ну як не було вони були і дуже багато але коли я дізналася, що хвора то вирішила перервати всі зв'язки з ними. Я не хотіла б щоб хтось дізнався про мій стан і жалів мене не хотіла виглядати жалюгідно в чиїхось очах. Перший урок зміняв другий і так промайнув час. Всі уроки закінчилися і я зібралася додому. На виході зі школи я зіштовхнулася зі Владом Бойко своїм однокласником.
- Залевська ти куди преш?- грубо крикнув він 
- Я.. - ну чому саме зараз я не можу сказати і пару слів. Влад Бойко був красунчиком школи він був високий, спортивної статури, темноволосий з карими очима, які здавалося як та безодня затягують тебе в щось незвідане. Майже всі дівчата були в нього закохані і я була не винятком.
- Ти що язик проковтнула - так же грубо запитав він
- Ні - відповіла я 
І саме в той момент я відчула сильне запаморочення і все навкруги потемніло.