Де я?

Очі Ольги призвичаїлися до яскравого світла, що лилося з прочинених дверей. У проході стояли двоє: незнайомець, якого вона зустріла у своїй петлі, та чоловік років сорока із пасмами сивини у каштановому волоссі та очима кольору розплавленого золота Його права щока була спотворена нерівним шрамом, що простягався від перенісся до мочки вуха. Він роздратовано зиркнув на жінку та схрестив руки на грудях.

— Привіт, — промовив зеленоокий, широко посміхнувшись.

— Що вам потрібно? Де я? — Ольга все ще намагалася збагнути, як повернутися у свій звичний ранок.

— Давай почнемо наше знайомство правильно, Ольго, — від звуку власного імені з вуст незнайомця дівчина здригнулася. Він знає, хто вона. Навіщо тримає її в такому місці? — Я Оскар, а це мій колега Дем’ян. На жаль, у нас обмаль часу, і я буду вдячний, якщо ти спокійно вислухаєш нас і не панікуватимеш.

Ольга спромоглася кивнути. Що означає «обмаль часу»? Вони катуватимуть її чи планують убити? Дем’ян, який почувши питання, хмикнув і відвернувся, зовсім не викликав довіри. А от Оскар… У ньому відчувалося щось дивно знайоме. Оксамитовий тембр його голосу заспокоював, і жінці здалося, ніби в холодній камері раптом стало трохи тепліше.

— Ти зараз перебуваєш у просторі «Поміж», — заговорив Оскар. — Для кожного він постає по-різному. Чим дужче людина пручається і прагне назад, тим дискомфортнішою стає ця кімната. Спочатку огортає холод, а згодом починається дзвін у вухах. Мені потрібно, щоб ти бодай трохи розслабилася, інакше я просто не встигну все розповісти до того, як тебе знову затягне в петлю.

Повернення! Серце Ольги закалатало дужче. Отже, вона знову опиниться поруч із дітьми, знову зможе почути їхній сміх! Плечі лікарки розслабилися, і довкола помітно посвітлішало. Стіни більше не гнітили грубим сірим каменем — тепер здавалося, ніби вона перебуває у вибіленій лікарняній палаті.

Оскар усміхнувся:

— Отак уже краще. Ти встигла прочитати записку?

— Звідки вона в тебе? Це ж почерк Марка!

— Він дав її мені з проханням знайти тебе й повернути. Я вирішив, що завдяки їй зможу відвернути твою увагу настільки, щоб витягнути тебе під час перезавантаження. Як бачиш, спрацювало, — чоловік трохи зсутулився. — Ольго, твоя родина жива. Вони сумують за тобою й чекають повернення. Але ти мусиш сама захотіти вийти з петлі. Можливо, коли вирвешся з цієї, то потрапиш в інший спогад, а потім — ще в один. Але критично важливо, щоб ти прагнула визволитися. Аріна та Марк там, у петлі, несправжні. Це всього-на-всього спогад, який має на меті утримати тебе всередині. Поки ти переживаєш травмуючі події знову і знову, твій мозок працює швидше, ніж будь-коли. Засновники використовують це для підтримки власного існування. Їм потрібна енергія, щоб функціонувати, — неймовірно багато енергії.

Ольга сповзла по стіні на підлогу.

— Живі? Але як… я ж пам’ятаю аварію. Той день… — вона сховала обличчя в долонях.

— Так, саме це тебе й запрограмували пам’ятати. Але в твоїх руках доказ того, що твоя родина існує в реальності.

— Я ж казав тобі, що не варто навіть намагатися! Вона зламається і занапастить нас усіх! — різко кинув Дем’ян, — Давай закінчувати цю виставу й перезавантажимо її, поки ми остаточно не наломали дров.

— Як мені вибратися? — стиснувши записку в долоні, дівчина підвелася й подивилася Оскару в очі.

Той переможно позирнув на колегу. Шрамований у відповідь лише похитав головою, але промовчав.

— У кожній петлі є якась помилка. Незначна, майже непомітна. Бо хай як важко наші техніки працюють і вдосконалюють систему, людські емоції та спалахи спогадів час від часу щось спотворюють. Шукай те, що не належить цьому дню, що вибивається з твого спогаду, і йди за ним. Саме так зможеш вийти.

Жінка втупилася в підлогу. Наступні питання хвилювали її найбільше:

— Як вони? Де ти їх бачив? Скільки часу минуло?

Оскар позирнув на Дем’яна, який спідлоба, не кліпаючи, дивився на лікарку. Тоді, обережно добираючи слова, відповів:

— Я бачив Марка та Аріну. З ними все гаразд. Твого чоловіка не зустрів, але діти розповідали багато теплих історій про те, як він дає собі раду з роллю батька, — чоловік схопив себе ззаду за шию і ніяково засміявся. — Хоча, щиро кажучи, ті оповідки були радше кумедними. Батьківська праця не така вже й проста: важко пам’ятати про всі виступи, запрошення на дитячі свята та про те, як заплести колосок. Але він справляється, і діти його дуже люблять. Вони неймовірно сумують. Приходять до тебе щодня. Марк навчився читати й щоразу приносить комікси, бо думає, що ти обожнюєш Капітана Америку. Аріна допомагає у побуті й наглядає за братом. Стежить, аби поруч із тобою завжди стояв букет півоній — каже, це твій улюблений аромат. Любить розчісувати твоє волосся і ділитися секретами про хлопця, який подобається їй у школі.

— Скільки... скільки минуло часу?

Чоловік невпевнено переступив з ноги на ногу:

— Два роки.

Ці слова остаточно зламали Ольгу. Два роки життя дітей, які вона пропустила. Розмов, яких не почула, та обіймів, яких більше не повернути. Свят, на яких вони були без мами. Навколо знову стало пекельно холодно, і простір поглинула суцільна темрява. Вона знову й знову прокручувала в голові слова Оскара: