Зустріч у "Поміж"

З крана ллється вода ідеальної температури, лунає заспокійлива музика, а приглушене світло дає можливість неквапливо прокинутися й увійти в новий день.

До біса цей день, цю музику і всі ці налаштування, які мають створювати штучний затишок та комфорт!

Йому вже остогиділо жити в цій мильній бульбашці 87-го сектора, де всі вдають, ніби все добре. Нічого не добре. Усе валиться, але люди заплющують на це очі і йдуть далі жити свій день бабака. Іноді він навіть заздрив тим, хто опинився в часовій петлі. Нехай і замкнені в якомусь одному дні, вони принаймні вірять, що поруч — ті, кого вони люблять.

Він умився і подивився на своє відображення в дзеркалі. Темне волосся, смарагдові очі, невеликі зморшки в кутиках повік. Він ненавидів це місце. Але у нього був план, і сьогодні — саме той день, коли все почне змінюватися.

Але саме зараз потрібно сконцентруватися. На верхній панелі дзеркала з’явився зворотний відлік — у нього залишалася лише хвилина, щоб підключитися й оновити свої дані. Тобі дають уявний контроль над власними діями тільки тоді, коли знають твої емоції. Якщо пристрій відчує бодай натяк на хвилювання, приїде МАРТА, і тоді невідомо, коли знову випаде нагода втілити заплановане.

Він узяв емоції під жорсткий контроль і вийшов у спальню. Ліжко підсвічувалося знизу м’яким синім світлом, а на приліжковому столику блимав конектор. Чоловік ліг, зробив кілька глибоких вдихів, остаточно приборкуючи почуття, і приклав округлу основу конектора до скроні.

— Доброго ранку, Оскаре. Як ти сьогодні почуваєшся? — пролунав приємний жіночий голос у кімнаті.

КЕС була програмою, яка контролювала емоції кожного в секторі. Дані з конектора одразу надходили до центрального сервера, і там алгоритми ретельно перевіряли їх на наявність будь-яких аномалій.

— Доброго ранку, КЕСсі, все чудово, — контролюючи дихання, відповів Оскар.

— Сьогодні вранці у тебе було зареєстровано незначне підвищення пульсу, поки ти перебував у ванній кімнаті. Не знаєш, із чим це може бути пов’язано?

— Мабуть, це через завтрашню річницю заснування сектора. Радів, що зустріну ще один рік у комуні.

— Що ж, добре. Оновлення пройшло успішно, можеш приступати до роботи. Сьогодні на тебе очікують на мінус третьому рівні.

Тільки коли конектор опинився у футлярі, Оскар зміг знову вільно дихати. Нижній рівень. Він витратив цілий рік, щоб отримати туди доступ і втертися в довіру до деяких працівників відділу. Більшості мешканців навіть не було відомо про те, що існує щось нижче мінус першого. Та й туди мало хто потикався через добре сформовану побрехеньку про опромінення та хворих тварин. Звісно, все це було лише запрограмованим переконанням, яке навіювали всім, аби відбити будь-яке бажання спуститися та зазирнути за завісу таємниць. Але існували й такі, як Оскар, — ті, кого система вважала корисними для своєї мети. Після, здавалося, нескінченних тестів та перевірок їм нарешті відкривали доступ на мінус третій.

Весь сектор жив за суворим розкладом. Для того щоб мешканці почувалися комфортніше, їм дозволяли носити звичайний одяг, тому МАРТИ у своїх комбінезонах одразу впадали в око.

О 6:00 двері в кімнату відчинилися, і Оскар пішов своїм звичним маршрутом до їдальні. Треба віддати належне Засновникам — вони створили справді гарне місце: кам’янисті стіни з в’юнкими зеленими рослинами, великі простори коридорів та холів із розлогими деревами й лавицями, стеля, на якій відображалося небо та візерунчасті хмари. Кажуть, уночі там можна було побачити сузір’я, але Оскар достеменно не знав, чи це правда — тільки кільком мешканцям дозволялося в нічний час перебувати за межами кімнати.

Він пройшов коридор із водоспадами, що впадали у дзюркотливий струмок, і перейшов дерев’яним містком на острівець, оточений зеленими папоротями та химерними квітами. На моніторах відображали найкращих працівників дня та історію створення першого сектора задля порятунку людей. Яка ж брехня!

Отримавши порцію високобілкового субстрату з вітамінним комплексом, якому науковці сектора намагалися надати максимально реалістичного вигляду гарніру з куркою та салатом, Оскар зайняв своє місце за круглим столом, де на нього вже очікував Степан.

             Худорлявий високий хлопець років двадцяти трьох, з асиметричною зачіскою, виголеною над лівим вухом з чудернацькими сережками. Він був одягнений у завелику чорну футболку, неохайні широкі штани та кольорові кеди.

Ні, ці чоловіки не були друзями, аж ніяк. Кожен у секторі мав пару — людину, з якою зустрічався під час їжі чи під час обов'язкового заняття в залі щовечора. Ти слідкуєш за ним, він слідкує за тобою. І якщо помічаєш бодай найменший натяк на незвичні емоції чи поведінку, мусиш негайно повідомити про це МАРТам.

Щоранку вони розігрували виставу — чемно спілкувалися під час сніданку, коли насправді обоє намагалися тримати кожен прояв емоцій під залізним контролем. Сьогодні Оскар був задумливішим, ніж зазвичай, безцільно перебираючи виделкою вміст тарілки.

— Слухай, друже, якщо ти зараз не прийдеш до тями, МАРТИ прийдуть за нами обома. Ти ж пам’ятаєш, що сталося минулого разу? — тихо, перехилившись через стіл, процідив Степан своїм трохи скрипучим голосом.

Звісно, Оскар пам’ятав. Коли тебе забирають МАРТИ, то після поглибленої перевірки спогадів — якщо виявляють бодай якусь загрозу для себе — підключають до «програми оновлення». Вона практично буквально перекроює свідомість, емоції та пам'ять. Люди повертаються з їхньої лабораторії абсолютно іншими — порожніми ляльками.