Частина 1. О 19:11

Сьогодні нічим не відрізнялось від вчора: звичні дії, відточені роками, той самий запах дез.розчину на руках та сліди від маски на переніссі. Все було настільки доведеним до автоматизму, що у неї навіть не було потреби замислюватись над наступним кроком. Нічого не змінювалось, і не могло змінитись через часову петлю в якій вона застрягла рік тому, проживаючи раз за разом один і той самий день.
Але сьогодні щось пішло не так. Вона відчувала в повітрі ледь помітну зміну, яка бриніла напругою та залишала післясмак невідомості. Вона вийшла в коридор, як і завжди о 19:11. Ось Олексій – заповнює бланки пацієнтки з п’ятої палати. Ось Аліса, яка щойно вийшла із вбиральні, маскуючи сліди сліз. Після чергової телефонної сварки з хлопцем дівчина все ще сподівалась його змінити, хоча всі колеги бачили що ці стосунки приречені. За хвилину в кишені у Олега задзвонить телефон і його терміново викличуть в операційну до жінки з масивною кровотечею, її серце зупиниться на операційному столі о 19:24. Все йшло за планом… 
Але Ольга не пам’ятала цього чоловіка. Він спирався на стійку і про щось розмовляв з медсестрою. Високий, з темним волоссям і гучним сміхом – його просто неможливо було не помітити раніше. Звідки він тут? Як він тут опинився?
Ольга ступила у напрямку рецепції. Немовби відчувши її присутність попри весь галас у коридорі приймального відділення, незнайомець розвернувся. Його смарагдові очі безпомилково знайшли Ольгу серед натовпу. Посмішка чоловіка стала ще ширшою, вимальовуючи ямочки на його щоках, ніби він нарешті знайшов те, що шукав дуже довго.
Неначе поєднані невидимим зв’язком, Ольга та незнайомець рушили назустріч один одному. Та різкий дзвінок мобільного розірвав цю магію. Ольга вкотре спостерігала, як на обличчі Олега з’являється той самий тривожний вираз і він біжить в операційну, щоб урятувати власну племінницю, Ядвігу.
Раптом незнайомець опинився зовсім поруч, міцно тримаючи  її за руку. Він щось швидко говорив, але через наростаючий дзвін у вухах вона не могла розібрати жодного слова, тільки спостерігала як стрімко рухаються губи, на тепер уже стривоженному обличчі. Вона відчувала як пальців торкаються гострі краї паперу. Останнє що вона бачила це благальний погляд смарагдових очей, і вже наступної миті все навколо почало обертатись та стрімко темнішати. 
Біль. Нестерпний дзвін у вухах. Вдалечині чиїсь приглушені голоси, які про щось сперечаються. Темрява. Щось шорстке та тепле торкнулось щоки. Холод. Гудіння ставало все гучнішим, аж поки раптом все не затихло.
Спочатку вона відчула холод, тверду та вологу поверхню під собою. Вона відкрила очі, але навкого була така темрява, що неможливо було зрозуміти де вона опинилась. Вона пам'ятала тільки що хвилину тому була в своєму власному пеклі, змушена переживати найстрашніший день знову, і знову протягом року. А потім був той незнайомий чоловік, і його очі, раптовий дзвін у вухах. Він про щось намагався її попросити, чи можливо попередити? Вона стиснула кулаки і відчула в долоні папірець.
Шорсткі краї паперу, наче нашвидку відірваного, врізалися в шкіру. Туман в думках почав потроху розсіюватись і Ольга спробувала зрозуміти де вона. Папірець у неї в руці був реальним, а отже, реальним був і чоловік зі смарагдовими очима.
Вона спробувала поворухнутися, але одразу вперлась у вологу цегляну стіну. Де б вона не була, приміщення було затісним. Ніс наповнював запах якихось трав, землі та чогось прогорклого.  Набравшись сил, Ольга сіла, це коштувало неабияких зусиль, у голові паморочилось. Вона прислухалась. Десь далеко скрипнули двері, петлі яких давно не змащували. А ще був цей звук тук…тук… Ритмічний. Дуже схожий на серцебиття. Можливо від тиші навколо і раптової втрати свідомості Ольга чула власне? Серце Ядвіги на операційному столі зупиниться о 19-24. І після цього петля перезапуститься. І цей день доведеться пережити заново. Яка зараз година? Мабуть вже почався новий цикл. 
Але Ольга завжди прокидалась у своєму ліжку. Вона збирала дітей в школу і нагадувала чоловіку, щоб він не відповідав на повідомлення за кермом. Кожного разу вона намагалась його попередити. Зупинити. Залишити всіх вдома. Вона шукала нові та нові способи відвернути неминуче. Але кожен раз все закінчувалось однаково. За цей рік вона почала цінувати початок нового циклу. Тільки так вона могла заново вдихнути запах волосся Аріни та віднести Марка з ліжка на кухню, приготувати сніданок і поцілувати чоловіка. Вона почала чекати оновлення циклу, тільки б знову відчути їх тепло, почути сміх та суперечки кому дістанеться останній млинець. Вона ніколи не прокидалась в такому місці. 
Ольга заплющила очі. Де вона могла бути? Лікарняний підвал? Морг? Це точно не було схоже на гараж, який чоловік із турботою перетворив на свою майстерню. 
Ольга згадала про папірець. Було темно, але розрівнявши клаптик і провівши по поверхні кінчиками пальців, відчула вдавлені сліди від великих друкованих букв, незграбних, як у дітей, які тільки вчаться писати. Ольга почала повільно водити пальцем вздовж ліній: «М», «А», «М», «А». 
Руки вже заніміли від холоду, але Ольга гарячково знову і знову проводила пучками пальців по цьому шматочку паперу. «М»… «А»… «М»… «А»… Її щоками покотились гарячі сльози. Це безумовно був почерк Марка. Той самий нахил на початку «М» і трошечки навскіс перемичка «А». Вона впізнала б його листівки серед тисячі інших, так часто вони разом робили їх на різні свята для друзів.
Ким був той чоловік? Звідки у нього записка написана її сином? І чому вона тут, де б це не було, а не на початку циклу в своїй спальні о 6 ранку? 
Надто багато запитань. Навіть для Ольги, яка була заручницею часової петлі, все це здавалось дивним та незрозумілим. 
Ольга навпомацки знайшла стіну, і тримаючись за неї, підвелась. Її коліна тремтіли від холоду та від втоми. Вона почала оглядати вологу, нерівну стіну долонею, шукаючи щось схоже на двері, в другій руці міцно стискаючи записку.
Стіна була холодною, зробленою з каменю, від чого й без того змерзла Ольга затремтіла ще дужче. Руки, задубілі, натикались на якісь різьблення на камені, в нігті забивався пісок. Вже вкрай виснажена, Ольга хотіла впасти, але її тримали думки про таку бажану шосту ранку. Вона вже почала впадати у відчай, раптом, її долоня наштовхнулась на щось металеве. Це була ручка. Ще трохи далі – прямокутна металева пластина. Можливо оглядове вікно, щоб передавати їжу? Надія додала Ользі сил. Якщо є двері, значить звідси є вихід. Вона знову знайшла ручку і вже була готова її прокрутити, коли за дверима почулись кроки та голоси двох людей, які про щось сперечались.
Якийсь незрозумілий, первісний страх пронизав Ольгу, в повітрі знову була та химерна енергія, яка вирувала в останні хвилини в лікарні перед тим, як все потемнішало. Вона інстинктивно відсмикнула руку і  зробила крок назад, втиснувшись спиною в протилежну стіну. У цьому обмеженому просторі вона чула власне серцебиття, здавалось таке гучне, що незнайомці по той бік дверей також його чують.
Кроки зупинились і до Ольги донеслись уривки слів. Чоловіки то говорили гучно, то переходили на гарячковий шепіт. 
— Якщо він дізнається що ти зробив, нам обом кінець, — промовив перший. Його голос був сухим та хриплим, від якого одразу ставало моторошно. 
— То ми зробимо так щоб він не дізнався. Я не мав іншого вибору, — цей голос теж був чоловічим, але він огортав неначе оксамит і від нього ставало тепліше, —  її тут… зможе, але тільки з нами…я вірю що вона сильніша…він може тільки сподіватись що все розрахував.
— Якби ж твоя віра врятувала наші голови….вона не готова…її це може зламати…він казав що вона надто довго пробула там…ти можеш робити як тобі заманеться.
— Раптом це спрацювало? … маленька деталь….вони не знатимуть….вона вже тут….Тримай…нікому не промовся….і це закінчиться.
Ольга затамувала подих, міцно тримаючись за записку Марка. Вони говорили про неї? Що вони мали на увазі «вона надто довго пробула там». «Там» - це у часовій петлі? 
Ольга не встигла осягнути почуте, ручка дверей сіпнулась і двері почали повільно відкриватись, впускаючи всередину сліпуче світло.