Перегони

Заради життя

У темряві невагомості я віртуозно оминала вказівні кулі траси, а їх бліде мерехтіння підсвітлювало мені шлях до фінішу. Для сьогоднішніх ігор обрали напівзаселену ділянку CР-3, де здавна мешкала моя родина.

 — Недозволена швидкість, недозволена швидкість, — невпинно повторював мій домашній штучний інтелект GATI-1, який усюди зі мною.

— Я знаю, що це небезпечно, мені залишився останній ривок, і я отримаю необхідну суму. У цьому світі можна заробити великі гроші тільки ризикуючи своєю дупою.

Піді мною — траєкторія старої замерзлої Землі, яка пустувала останню тисячу років. Наше давнє Світило невпинно згасає, і це змусило людей покинути межі рідної планети. У пошуках нового прихистку вони заселили різні куточки галактики. Прихопила цивілізація з собою небагато, проте дурні звички не потребують місця у багажі. Заможні люди так само полюбляють розваги, а бідні стають обʼєктами цих забав.

— Ще зовсім трохи, батьку, і я витягну тебе з того огидного кріосну. Кредитів від перемоги якраз вистачить. — Натискаю на важіль управління, додаю швидкості. 

              Корабель надокучливого Філа, як завжди, позаду мене. Невже йому ще не набридло програвати? Нехай дивиться на майстра, поки я не сконала. Ми не були знайомі раніше і вперше зустрілися два місяці тому. Це звичайний хлопець, але можна сказати, що ми всі майже однакові, немов скопійовані. На уроках з історії нам розповідали про серйозні метаморфози, через які пройшли люди за сотні років. При середній вазі вісімдесят кілограмів висота особи — близько трьох метрів, через що ми нагадуємо гуманоїдів.

Сильна напруга охопила все моє тіло, та я відчувала, як камʼяніють сірі руки. На сухих губах застиг присмак заповітної суми, що врешті - решт розвʼяже сімейну проблему. 

Яскраве червоне світло та різкий звук налякали мене, тож думки про перемогу розсіялись у невагомості. Корабель почало сильно хитати, і я ніяк не могла впоратись з управлінням. За кілька секунд мене відкинуло у космос, а мій апарат вибухнув. Насилу відкривши очі, я побачила не фінішну смугу. З ілюмінатора захисної капсули виднілася величезна баржа. Дякувати Сонцю, система безпеки спрацювала вчасно, отже, мені пощастило більше, ніж батькові. Перед обличчям смерті я несподівано згадала про всю сімʼю. 

Я втратила частину родини п’ять років тому, коли мені було тринадцять. Матуся працювала при розвідувальній лабораторії й часто відправлялась у далекі експедиції. Я завжди із захопленням чекала на її надзвичайні подарунки, проте деякі речі дорослі не показували мені, через що я сильно засмучувалась. Після аварії батька мені доводилося продавати різні речі, але серед них не виявилося нічого особливо цінного. В одну зі своїх подорожей мати взяла старшу сестру Марію. Батько ніколи не казав, але я здогадувалась, що вони натрапили на вибух Наднової. На превеликий жаль, корабель не повернувся з сусідньої галактики. 

Відійшовши від шоку, я звʼязалась з GATI-1 та мала надію почути, що перебуваю у межах своєї ділянки.  

— Де я зараз?  

— Сканую сузірʼя та перевіряю рівень кисню. 

— Зірковий пил, це випадково не CG-4?

Металева станція із зображенням двох роботів, що танцюють, мала надто знайомий вигляд.  

— Так, це CG-4.

— Ну все, мені повна розгерметизація! Скільки треба кредитів, щоб викликати евакуаційний рейс?

— Двісті сорок тисяч кредитів. 

— Майже вся сума, яку мені вдалося заощадити для батька. 

— Викликати приватний корабель? 

— Ні, я скористаюсь громадським транспортом. Скільки у мене кисню? 

— Балон не постраждав, його вистачить на 5 годин 32 хвилини та 40 секунд, але ви знаєте правила, міс Терр. 

— Цього разу проблем не буде, обіцяю.  

Кисень — найдорожчий ресурс станцій. Ділянки неохоче продавали, а тим паче ділилися ним. У мене є цілих п’ять годин, щоб не потрапити у гіршу халепу та повернутися додому. Місце для стикування, на якому намальоване стародавнє земне листя, по правий бік, тож я повернула евакуаційну капсулу туди. Зовнішній вигляд CG-4 мені завжди подобався. Здалеку вона нагадувала космічний корабель, що застряг у камені. Астероїди іноді пробивали захисне поле та залишалися тут, як липучки. Саме ця станція є однією з перших у невагомості. Люди евакуювалися на ній із Землі. 

— Доповідайте, — почувся голос диспетчера. 

— Моє імʼя Агнія Терр, я з CР-3. Мій корабель потрапив у аварію, а мою евакуаційну капсулу віднесло до вашої ділянки, — відповіла я, опускаючи деталі перегонів. Вони були нелегальні майже на всіх станціях, і на CG-4 це мало б серйозні наслідки.

— Приєднання дозволено. Ви знаєте правило кисню — тільки той, що маєте з собою. 

— Так, я знаю. Дякую за дозвіл. 

Корабель повільно приєднався до шлюзу, і я приготувалась до виходу. Розрізняти своїх від чужих нескладно. Усі тутешні мешканці сплачують податок на дихання і можуть вільно пересуватися будь-якими секторами без маски. Мені як гостю треба ходити у респіраторі. Оздоблення станції не особливо відрізнялося від інших, проте тут росте справжнє дерево — тисячолітній дуб. Небагато ділянок можуть похизуватися таким скарбом, але й ті дуже заможні. Серед металу та світла теплих неонових ліхтарів ця дивина мала по-справжньому казковий вигляд. 

Я ніколи не любила натовпи, а на сторонній території, де всі за тобою пильнують, це стає взагалі нестерпним. Дорогою до космопорту мені доводилося ховати своє бліде обличчя від десятків величезних чорних очей. Зниження випромінювання сонячного світла зіграло не надто кумедний жарт із нами. 

Дерево стояло у центрі яскравого колодязя. Я не могла поїхати додому не торкнувшись хоча б захисного барʼєра. Немов зачарована його величчю, я поспішала до цілі, аж раптом вдарилась об чиєсь плече.

— Це випадково, заради Сонця, прошу мене пробачити.

— Агніє? Тебе аж сюди занесло? — здивовано промовив темноволосий хлопець у респіраторі.