9

Святослав прокинувся дуже рано. Ще навіть півні не співали. Щось муляло йому в свідомості, щось не давало спати. Було відчуття чийогось погляду. Хлопець сів на ліжку і замислився. Він хотів покликати товариша, себто Любомира який знаходився в сусідній  світлиці, але глипнувши на вікно, тверезо розсудив, що той мабуть спитть бо ще темно. На вулиці ледве ледве почало сіріти. Хлопець знову ліг на ліжко. На цей раз, горілиць і намагався заснути знов, але в голову настирливо лізла думка про квітку яку подарувала Яна. Пройшло вже багато часу  від зустрічі на зачарованому озері, а квітка навіть не зав'яла. І хоч світлинНі дівиці його матері, поставили квітку в невеличкий кухоль з водою, вона повинна була вже зав'янути, адже пройшло стільки часу. Але ні. Квітка наче стала ще краще. За цими роздумами юний князь не зчувся як і заснув. І снилася йому квітка, Яна і ще якась незнайома чорнокоса дівчина, з якою Святослав відчував незримий зв'язок і здавалося знав завжди: ще з часів до свого народження. Була вона струнка, як степова олениця, але обличчя її князь не бачив, а ось голос чув. Голос ніжний, звабливий і такий коханий.Чув голос Младусі. Чув голос чоловіка, через якого напівмавці стало погано. Все то відалялося, то наближалося. Раптом Святослав почув голос Любомира і враз повітря стало зимним  і тягучим. Все затихло і завмерло. Величну тишу прорізав дитячий крик. Щось сталося. Знову все ожило. Зажебоніли струмки, заспівали птахи, знову стало гамірно. Знову Святослав почув знайомі голоси рідних і друзів, тільки Любомирового голосу не було чути.

Святослав пішов понад струмком роззираючись і періодично гукаючи в лісові хащі:

- Любомире! Любомире! Де ти друже?!

- Та тут я, тут. Чого репетуєш? - Очі Любомира так зненацька з'явилися перед Святославом, що той отетерів і... прокинувся. Над товаришем стояв Любомир. Обличчя його було стурбованим.

- Фууу.... Ну й насниться ж таке.... - Святослав сів на ліжку і подивився на Любомира - Не кажи матінці про те що я кричу вночі. Добре?

— Не скажу, але…., — і повагавшись додав, — мене теж турбують сни, від яких я прокидаюся, але яких я не пам’ятаю. Може то боги нам хочуть про щось сказати?

— Не знаю…. — протягнув Святослав і проронив дивну фразу:

— Бог…, один… — Любомиру це здалося дивним, але він змовчав. Не хотілося йому йняти віри, що товариш, тим більш князь, зрадив віру пращурів і прийняв чужинецького бога за свого. Ще давно подейкували, що сама княгиня не шанує і не поважає їхніх богів а вклоняється якомусь далекому богу і носить на своєму тілі символ його страти людьми. Та хіба ж можуть люди вбити бога? Отже з цією думкою Любомир відігнав від себе усі сумніви і вирішив не втручатися туди, де було незрозуміло все. Тільки спитав у юного князя:

— Що нам робити з усім цим?

— Що, що? З Младусею треба порадитися. Більш як вона про це, то ніхто не знає. Ну можливо ще її мати. Але з нею спілкуватися якось не хочеться, особливо коли дивиться на тебе своїми зеленими очима, наче душу виймає. А ще коли спиною обернеться.

— Добре я піду пошукаю Младусю. — і Любомир ступив крок до виходу зі світлиці.

— Стій! Ми ж повинні зараз на майданчик для тренувань йти.

— А, звісно. Зовсім забув. — почухав потилицю товариш.

— Щось ти став забудькуватий. — Святослав пильно подивився на Любомира, але на обличчі того не було й сліду хвилювання. Якимсь одному йому відомим відчуттям князь відчув те, про що Любомир здогадається тільки через декілька років. Святослав ще раз глипнув на юного воїна і зітхнув.

— Пішли тренуватися, там вже воєвода мабуть зачекався і зараз буде нас ганяти як сидорових кіз.

Ввечері, коли хлопці вже падали з ніг, Асмунд нарешті відпустив їх, «вволю познущавшись». Святослав і Любомир розуміли, що від запасу витривалості в справжньому бою може залежати їхнє життя, тому й тренувалися що називається «до сьомого поту», а ще не відчували ніг і тому попадали в траву змучені поряд з тренувальним майданчиком. Усі вої, які тренувалися поруч з ними вже пішли додому — до господи і тільки вони лежали вдвох горілиць і в світлі сонця, яке вже готувалося спати, рахували хмаринки і вигадували чудернацькі історії.

— Дивися, дивися, — говорив Святослав Любомиру — он та хмаринка схожа на легку лодію, а он та на дивного звіра з рогами, а та на спис.

—А подивися-но туди — перебив юного князя товариш — це вже ні на що не схоже і ні в які ворота не влазить — і Любомир махнув рукою в інший від князя бік і рвучко схопився на ноги. В той же час схопився й Святослав. Втоми як і не було. Обоє стали, широко розставивши ноги і тримаючи в руках мечі. Зайняли бойову позицію плечом до плеча, готові захищатися, бо з першої секунди побаченого і оцінивши ситуацію вони тверезо розсудили що не встигнуть добігти до стін міста.

— Заспокойтеся — рознісся дзвінкий знайомий голос — ви ж його налякаєте, це ж дитина.

—Оце дитина?! — Святослав і Любомир переглянулися, а потім подивилися на винуватця переполоху. Вірніше поки що тільки на голову винуватця, яка дивилася з цікавістю на обох. Голова була велетенською. Голова ящірки з немигаючими зіницями і кістковим наростом між очей. І вона була присутня окремо від тіла. Навкруг голови клубочилося блакитне марево і здавалося що вона пливе в повітрі, наближаючись до хлопців. Поступово марево почало розходитися, захоплюючи все більше простору і стало видно, що голова не така вже й велика і вона міцно під’єднана до ще більшого тіла з крилами.

— Крила? — пробурмотів Любомир. — Це птах?

— А ось і не вгадав — тендітна фігурка, яка сиділа на велетенському чудищі з’їхала на сідницях по турботливо підставленому крилу істоти і стала перед воїнами, показавши язика. Потім насупилася, багатозначно глянувши на мечі у руках у хлопців і мовила:

— Ще раз кажу, сховайте мечі, він ще дитина. — напівмавка, а це була вона, не жартувала.

— Ти що твориш? — накинувся на Младусю Святослав. — А якщо воно схоче поласувати кимось з жителів міста?