8.

8

—Айгуль, Айгуль — шепотів Куршан, продираючись крізь ліс, в якому невідомо як опинився. Попереду бриніло примарне сяйво у вигляді стрункої фігурки. Куршан біг за цим сяйвом, поки ліс зненацька не закінчився і молодий батир не опинився на скелястому березі моря. Від несподіванки він ледь не впав зі скелі, але вчасно загальмував і втримавшись на ногах, позадкував. Трохи оговтавшись він поглянув вниз у прірву, в яку ледь не впав. Там вирували білі буруни, набігаючи на гострі скелі, що виглядали з-під води. Здогадка сяйнула у Куршана. Він згадав усе. Згадав як власноруч штовхнув кохану в море, згадав і те, що це було не тут, а трохи в іншому місці. Якась думка не давала спокою. Наче ось-ось згадає, що забув, але ж ні, зовсім не вдається схопити хоч краєчок її. Куршан застогнав від безсилля, подивився прямо перед собою і отетерів: прямо перед ним, на відстані декількох аршинів, висіла примарна фігурка Айгуль і спостерігала за ним. З несподіванки молодий воїн відсахнувся і побачив, як на мить презирливо скривився ротик коханої. Куршан протер очі, але видіння нікуди не зникло. Прозора, невагома, як тінь тієї, кого він знав з-за життя, невідома істота, яка вкрала образ його Айгуль, його милої Айгуль, висіла над кручею, ловлячи потоки вітру, довгим чорним волоссям. Поступово вона почала світитися сліпучо білим світлом і змінюватися. Найпершого моменту змін воїн не помітив, а вже потім з подивом зауважив, що коси Айгуль стали сліпучо-білі, такі як у невільниць зі сходу, яких приводили його товариші. Очі заокруглилися і стали зеленими, шкіра поблідла і крізь неї стали просвічувати сині прожилки вен. Лише тоді Куршан спромігся зронити два слова:

— Хто ти? — зачудовано мовив воїн і почав озиратися, все ще шукаючи очима Айгуль, бо був впевнений, що вона десь тут, а що ця примарна незнайома красуня з’явилася дивним чином, його взагалі не здивувало. Куршан наче жив окремо від свого тіла і бачив себе то згори, то збоку, то дивився очима тіла. І його це не дивувало. Але ось рознісся сріблястий, наче дзвіночок, голос красуні і серце чоловіка відізвалося щемом, бо це все був голос його коханої:

— Куршане, це я. Тепер я така. Ти мене зробив такою на довгий час — і трохи помовчавши, додала: — на дуже довгий час…

— Чому?

— Не ми це вибираємо, Куршане. Не ми. Ти кохав мене, але зрадив, вбивши. Я ж тобі нічого не обіцяла і не кохала і не кохаю. Потім я зрадила свій народ…. —і Айгуль, а може й не Айгуль, а істота у якої був голос коханої, змовкла, наче замислившись.

— Що ж я наробив? — чоловік відчув, як по зрадницькому стали наповнюватися вологою очі. Прийшло давно забуте відчуття. Дужий воїн відчув себе маленьким хлопчиком який втратив все. Хлопчиків світ став сірим бо на траві лежала та, що подарувала йому життя, а поряд лежав батько. З їх грудей стирчали стріли. Стріли були їхнього племені. Але дотепер Куршан так і не знав хто ж вбив його батьків, бо сховав спогади про той день на дно своєї свідомості і ніколи не згадував про це. Але зараз спогади трирічного хлопчика про втрату батьків змішалися зі спогадами про втрату коханої і почали давити на плечі з новою силою. З очей полилися гіркі сльози.

Повільно, по повітрю, підійшла примарна постать, яка вигулькнула з-за спини зеленоокої красуні. Наблизившись до Куршана, і ставши на твердий грунт, вона ущільнилася і стала поряд з чоловіком. Маківкою голови вона ледь діставала Куршану до плечей. Воїн не бачив цього за пеленою сліз. Але відчув, що хтось обійняв його за поперек і погладив по спині рукою. Він навіть не зрозумів хто це, але чомусь не відсахнувся, а обійняв тоненьку фігурку міцно - міцно.

— Обережніше, навіжений, всі кістки переламаєш. — роздався до болю знайомий голос. Куршан не міг ніяк згадати чий це голос, але те що він знає власника, вірніше власницю цього голосу, то чоловік був певен. Він подивився вниз, але не розгледів жінки, що розмовляла таким, до болю, знайомим голосом. Заважали сльози, які рясно котилися з очей. Тільки помітив, що на прибулиці була вишита сорочка, як у жінок племені, які рясно населяли схили Дніпра і на поселення яких його народ так часто нападав. Чорне, як вороняче крило, волосся жінки, стелилося м`якими хвилями аж до попереку. В свідомості промайнув якийсь спогад. Але швидко згас. Куршан здивувався ще більше. Голос у жінки знайомий а одяг чужий. Як таке може бути? Куршан обережно випростався з обіймів цієї дивної знайомої незнайомки і оскільки все ще стояв біля кручі, то ледь не впав з висоти на скелі, оступившись, але завис в повітрі на рівні землі, трохи замалим не торкаючись її чоботом. Він вражено розкрив рота. А потім дещо стало доходити до його свідомості. Його очі широко розкрилися, наскільки це можливо.

— Невже, я теж помер? — вражено запитав чоловік.

— Так. — сумно відповіла білява красуня голосом Айгуль. При цьому Куршан вражено подивився на неї і помотав головою , наче відганяючи якусь думку. Але думка настирливо дзижчала в голові набридливим ґедзем. Дзижчання набирало обороти, все голосніше і голосніше і взагалі заповнило собою всю свідомість. Тепер чоловік чув тільки його. І дамба що стримувала потік незручних або незрозумілих спогадів луснула і в свідомість з ревом хлинуло прозріння. Очі воїна спалахнули синім світлом. За якусь мить світло погасло. Це знову були чорні мигдалевидні очі простого чоловіка, але більш осмислені. Тепер він знав те, що йому й належало знати. Тепер він знав, що колись його звали Богодар. Куршаном він став з волі того хто відібрав у нього найдорожче і вбив його батьків. А він натомість відібрав життя тієї, яка була дорога вбивці — його доньки Айгуль. Все це пронеслося в свідомості Куршана з несамовитою швидкістю. Ззовні пройшла якась мить, а в душі воїна прокотилися віки. І розкрилася йому вся правда про його рід. Впізнав він жінку, яка його обіймала.

— Мамо! — зойкнув чоловік і впав на коліна перед чорнокосою незнайомкою. Його погляд знову затуманився.

— Вставай сину. Негоже дорослому чоловіку ставати на коліна.