6.

– Ти певна Яно? Так і має бути? – чорнява дівчина питала струнку білявку, яка стояла біля води. З одягу на білявці була лишень полотняна сорочка з тоненької вибіленої тканини, а голову прикрашав вінок з водяних лілей. Якби хто побачив їх то подумав би що розмовляють двоє подруг. Тільки для людського ока було не помітно, що тій, до кого звернулися на ім’я Яна, було кілька сотень років, а у чорнокосої красуні зовсім не людські очі. Чи не зовсім людські. Коли бризки води, від ласкавих хвиль, які хлюпали в берег торкалися голих литок білявки, то бліда шкіра, з ледь помітними прожилками синіх вен, світилася зеленим вогнем до тих пір, поки лагідний вітерець не сушив цю місцину на тілі білявки. Тоді шкіра набувала подоби, як у звичайної людини. Це була русалка Яна, яка знала про пророцтво і розповіла Ксені – брюнетці з якою розмовляла. Ксеня повернулася спиною до Яни. Останню зовсім не бентежило те, що у Ксені не було спини. Як і Яна, Ксеня була чарівною істотою – мавкою, яку боялися прості люди, але більш обізнані благоговіли перед нею. Бо мавки мало кому показувалися. Якщо ж і показувалися, то тільки негідникам і то в останні миті їхнього життя, або дуже достойним людям, яких хотіли благословити та наділити чарівними якостями, що недоступні простим смертним.

– Це вже остаточно? – знову перепитала Ксеня.

– Так… – зітхнула Яна. – тож думай швидше, за декілька місяців вже важко буде щось змінити, а так ти подаруєш нове життя і пізнаєш кохання.

– Кохання… – протягнула задумливо Ксеня. – Яке воно? Розкажи мені?

– Ще не знаю, сестро, але думаю, що це найсолодше, найкраще і водночас найгірше, що може бути. Воно може оживити, а може й вбити. Може принести нескінчену насолоду, а може й нескінченний біль та смуток. Ти сама все взнаєш… Як і я… Колись… Можливо… – Додала Яна сумно. І з її ока скотилася сльоза, яка зблиснувши і перетворившись на перлину впала в густу траву.

– Ти не знаєш кохання? – здивувалася мавка. – тобі ж багато літ і ти жодного разу не закохувалася?! Як таке можливо.

– На жаль, можливо, мила. Слухай. Але більше ніколи мене про це не питай. Я не вільна робити те, що я хочу. Як і ти я пов’язана пророцтвом. Моє серце повинно залишатися вільним, щоб в мене закохувалися. Якщо ж я закохаюся то вже не зможу нікого звабити. А зваблюю я тільки достойних воїв, яких зрадили і які шукають смерті. Вони знаходять її в моїх обіймах. Так вирішили колись боги, після того, як я звабила воїна на ім’я Куршан.

– Стій! Постривай! Куршан не наше їм’я.

– Так і Яна не зовсім слов’янське. – хитро посміхнулася русалка. При цьому Ксеня задумливо подивилася на неї.

– Куршан був вправним воїном. Віни був закоханий в горду красуню Айгуль, яка його не помічала. В далеких краях, де жили Куршан і Айгуль випасалися численні отари овець на гірських схилах Кара-Дагу… Усі вони належали батьку Айгуль. А в Куршана був лише баский коник і те що мав витязь на собі. І хоч багато воював батир, але багатства так і не нажив, бо мав добре серце і світлу душу і все що здобував в походах роздавав бідним і знедоленим. Йому нічого не було потрібно бо розумів що не в грошах щастя. І коли інші з походів на Русь, приводили багатий ясир, який продавали і багатіли, Куршан навіть цього не робив. Не лежала його душа до поневолення людей. Йому було шкода невільників. Хоча в битві йому не було рівного. Воїн завжди обирав супротивника сильнішого за себе. За це його й поважали навіть вороги.

Одного разу Куршан освідчився Айгуль, коли дівчина йшла до місцевого джерельця, цнотливо прикривши обличчя кольоровим серпанком, прикріпленим до головного убору. І серпанок і фес* подарувала дівчині мати, коли та стала з дівчинки чарівною дівчиною.

Куршан підстеріг горду красуню на стежці до джерельця і  мовчки заступив дорогу. В горлі в нього пересохло, так що чоловік не міг і слова мовити, але розкинув руки намагаючись згребти Айгуль в оберемок. Пристрасть засліпила його, але навіть зараз він не втратив контролю і хотів просто обійняти дівчину. Інша з його племені заціпеніла б, бо дівчат змалечку вчили підкорятися чоловіку. Але не Айгуль, яку батько, який дуже хотів сина, а народилася дівчинка, потайки від одноплеменців змалку вчив чоловічому ремеслу. Дружина Факрета гнівалася на нього за це, але вона усього була лише жінкою, яка звикла слухатися чоловіка.

Куршан і Айгуль на мить зустрілися очима, при чому воїн побачив в очах дівчини той вираз, який не раз бачив в очах ворога: готовність битися до останього подиху. При цьому дівчина вдарила по руках Куршана так, що останній з несподіванки похитнувся, зробив крок і підслизнувшись на чомусь, що лежало на стежці, впав на дупу. Почувся дзвінкий сміх Айгуль і дівчина прослизнула повз, велично несучи на плечі глечик. Вона неквапом підійшла до джерела, набрала води і лише тоді подивилася насмішкувато на Куршана. Серце воїна впало кудись вниз. Вже назавжди. Айгуль давно пішла, а Куршан так і сидів на стежці дурнувато посміхаючись і згадуючи чорні мигдалеподібні очі тої в яку так необачно закохався.

– Чорні, мигдалеподібні… – Ксеня уважно і задумливо подивилася на подругу, – в тебе не такі, але ж ти білявка.

– Слухай далі. Не люблю незавершених справ.

Потім Куршан не раз спостерігав за Айгуль. В неї було відчуття погляду збоку, але дійсно воїн був вправним. Жодного разу витязь не потрапляв більше їй на очі. Але про йогу присутність свідчили, то маленьке кошенятко вранці під дверима, якого до речі, Айгуль полюбила. То квітка гранату, яка начебто впала з дерева вночі, але оскільки гранати росли далеченько від того місця де жила Айгуль, то неважко здогадатися звідки вона там взялася. Куршан ненав’язливо нагадував про себе, але дівчина чомусь не могла полюбити його. Куршан знав про це. І все таки сподівався що з часом Айгуль покохає його. Одного разу він прийшов до батька дівчини і попросив її руки. Факрет глянув на нього, похитав головою і сказав, що доньку не буде силувати виходити заміж за нелюба, бо вона в нього одна. Гарячим був Куршан. Кров вдарила йому в голову і сказав він, що якщо не буде вона його, то не буде нічиєю. Підстеріг Куршан Айгуль на скелях і штовхнув у бурхливу воду. Щойно затих крик дівчини і як пелена спала з очей витязя. Зрозумів він, що накоїв, власноруч вбивши кохану. І заплакав гірко дужий чоловік, чи не найперше в житті. Кожної ночі приходив він до кручі голубої води і гірко плакав, поки ніхто не бачить. Його сльози змішувалися з солоною водою, в якій зникла Айгуль і через деякий час чоловік став помічати, що на камені, який виступає з моря сидить жіноча істота так схожа фігурою на його кохану. Її ноги опущені в воду, руки вона простягає начеб то до Куршана, але нічого не каже. В стурбованій душі витязя жила провина за невинно погублену душу і жевріла надія, що дівчина все ж жива. Тому одного разу він вирішив доплисти до каменя, хоч і розумів, що істота на камені, може бути господиня води*. Але йому було байдуже. Без Айгуль світ став не милий.