5.

Коли слідом за квіткою з води виринуло щось зелене, на чому лілея лежала мов на подушці, то Любомир почав здогадуватися, що зараз буде, але чомусь не злякався. А лякатися було чому звичайній людині, бо за тим зеленим, яке було косами русалки, показалася і сама русалка. Замість того, він подивився краєм ока на Святослава і побачив, що князь теж не злякався та з захопленням дивився на казкову істоту, яка поволі виникала з води.

 Ось русалка виринула майже до пояса і почала наближатися до берега, на якому стояли хлопці і Младуся. Тепер Любомира стало мучити питання, як же озерна істота в подобі дівчини вийде на берег, адже у неї й ніг немає. І він настільки задумався, що пропустив саму мить, коли русалка ступила на берег. Довга мокра сорочка прикривала оголене тіло, але вона була геть мокра і тому звабливі вигини тіла було видно. Святослав ковтнув слину, яка неочікувано накопичилася в роті. Але кинувши погляд на босі ноги миттєво протверезів від зачудування. Мокрі ноги були зеленими і покритими риб’ячою лускою. Поступово висихаючи на ногах утворювалася шкіра, як у людей. За декілька хвилин подув теплий вітер, який повністю висушив сорочку русалки і тепер вона була схожа на звичайну дівчину з їхнього селища. Якби не зелені коси, то взагалі б ніхто не впізнав у цій дівчині русалку. Младуся і зелено-коса чарівниця міцно обійнялися.

– Як ти сестро? – запитала Младуся.

– Та дякуючи Водянику добре. Я ж цього року його дружина, тож він не знає як мені догодити. – дзвінко розсміялася русалка і потім глипнувши на хлопців, що роти пороззявляли з подиву, підмигнула Младусі. – зачекай, треба ще додати невеличку дрібницю – і повела руками по своїм косам наче гладячи їх. За мить на березі озера стояла білявка.

– От тепер можна і знайомитися і говорити – мовила вона.

– Навіщо ти це зробила? – здивувалася Младуся.

– Бо твої юні супутники не сприймають мене такою. – і повернувшись до князя і Любомира русалка запитально підняла одну брову:

– Так?

– Ні не так. – зразу заперечив Любомир, бо трішки був знайомий з розповідями старих і досвідчених воїв. Зустріч з русалкою зазвичай все ж вважалася доброю ознакою чи свідчила про високі моральні якості людини, безгрішність. Тому здатність бачити русалок приписувалася малим дітям і «достойним» людям.

– Не так. – трішки з запізненням відповів Святослав.

– Ну що ж, будемо знайомі, – розсміялася русалка, – я Яна.

– Яна – здивувався Любомир. Дивне ім’я.

– Дивне. – погодилася русалка. Але іншого не маю. – і Яна розповіла, що колись давно, коли ще навіть не було на світі Святославового батька, вона мала ім’я, але стикнулася з Чугайстром, який почав пити її життєву силу і забула ім’я і багато дрібниць. Врятував русалку якийсь перехожий, був він білявий і блакитноокий. Він же дав нове ймення русалці.

– І був він схожий ось на нього – і Яна показала на Любомира.

– Я не він. – буркнув той – Я Любомир.

– Що ж, будемо знайомі. – мовила русалка і якось дивно подивилася на Любомира а потім перевела задумливий погляд на Младусю:

– Невже ти не відчула, сестро?

– Відчула що?

– Ой як довго тебе треба вчити. Ти більша людина, ніж я думала. – зненацька сказала Яна. При цих словах Младуся здивувалася і широко розплющила очі:

– Ти хочеш сказати?... Що він?...

– Саме так, я…. – але більше нічого не встигла мовити, бо зненацька волосся Яни стало зеленим, ноги перетворилися на риб’ячий хвіст і вона б впала, якби вчасно її на руки не підхопив Святослав, який стояв найближче до русалки і мовчав увесь цей час, слухаючи і подумки аналізуючи все, що почув. Наступної миті зелені пасма почали ривками перетворюватися на туман і ті, які вже перетворилися, стали відриватися і відпливати до найближчих кущів, які виднілися оддалік. Яна почала задихатися. Святослав не знав що робити з майже непритомною русалкою. Він розгубився. Зате не розгубилася Младуся:

– Кидай її швидше у воду! Туди де глибоко! – крикнула.

– А вона не потоне? – наївно запитав князь, все ще сприймаючи русалку за земну дівчину.

– Ні, дурню! Кидай! – Вже майже втрачаючи терпець крикнула Младуся

Тоді Святослав прямо в одежі зайшов у воду по пояс і обережно поклав Яну на воду. Наступної миті вона припинила задихатися, відкрила смарагдові очі, уважно подивилася на князю в очі і розвернувшись, поцілувала в щоку. А потім,знявши зі свого волосся лілею, всунула йому у руку. І все. Зникла наче її й не було. Лиш в руці залишилася квіточка, нагадуючи про дивне знайомство. «А я так і не встиг сказати їй своє ім’я» – подумав юний князь. І раптом у свідомості почувся дзвінкий дівочий сміх і ніжний голос пошепки мовив:

– Я знаю твоє ім’я, князю. Дякую, що врятував мене. Я у тебе в боргу. Збережи лілею, Святославе.

– А… – князь з подиву розкрив рота і довго ще голос буде вчуватися йому…

Младуся поглянула на князя і хотіла щось сказати, але слова застигли у неї в горлі, коли з  боку кущів вийшов чолов’яга. Він був схожий на воїнів князя, але чимось невловимо відрізнявся від них. Не мав зброї, окрім лука за спиною і сагайдака, як у чужинецьких воїв. Дівчина здогадалася що це Чугайстер.

– Ось ти яка, мавкине поріддя. – мовив Чугайстер.

– Тільки зачепи її. – з погрозою мовив Любомир, заступаючи Младусю. При цьому і Святослав став плечем до плеча поряд з товаришем і вже вони вдвох відділяли напівмавку від мисливця на чарівних істот. Чугайстер на мить завагався, а потім закинув голову і голосно засміявся. Він сміявся довго і смачно. Відсміявшись, мисливець мовив таке, від чого у Любомира похололо в грудях:

– Я мав би забрати ваші життя замість русалчиного. Сьогодні їй вдруге вдалося втекти від мене, але я зроблю краще, я заберу те, про що ви ще не знаєте. Це буде гарантія, що на один мавчин рід стане менше. – промовивши це, Чугайстер подивився на Младусю і Любомира і похитав головою – ти хоча б розповіла йому що й до чого, бо так і не знатиме хто він насправді.