4.

Любомиру снився сон. Тягучий, липкий, але неймовірно прекрасний. Високий статний чоловік і мініатюрна дівчина в лісі біля струмка сиділи на смарагдовій траві, трималися за руки і дивилися одне на одного нічого не кажучи. Чоловік був невиразно знайомий, а от дівчина ні. Але Любомир готовий був поклястися, що десь бачив цю вродливицю. І хоч йому ще тільки минуло тринадцять, але дівчина сколихнула щось незриме й тендітне у серці. Любомир раптом побачив що на шиї в чоловіка з правого боку вималювався малюнок гарної квітки –  трилисника.

– Мавкин оберіг – прошепотів хлопчик стиха, щоб не сполохати чарівної миті. Він наче був незримо поряд і дивився на цих двох збоку. Аж ось у дівчини засяяло на грудях сліпуче біле сяйво і за мить крізь одежу проступили обриси вже знайомої чарівної квітки, тисячі промінців від якої протягнулися до квітки на шиї чоловіка і поєднали цих двох. Любомир замислився дивлячись на дивну пару але раптом від озера став підійматися туман і прямо з плеса виринула голова з зеленими косами. На голові був вінок з водяних лілей.

«Ой лишенько, русалка!» – подумав Любомир, а ще він подумав що потойбічна істота зараз втопить закоханих ( а саме так виглядала дивна пара).

«Стережіться!» – хотів крикнути хлопчина, але не зміг. Слова раптом застрягли в горлі і він не проронив ні звука. А далі сталося щось дивне. Дівчина з сяючою квіткою на грудях подивилася на нього. Прямо в очі. Похитала головою і притулила палець до своїх вуст.

«Мовчи» – рознісся в голові ніжний голос – «мовчи заради нас.» Любомир послухався того голосу. Чомусь цей голос вселив певність у хлопчика, що мавка не зробить закоханим ніякої шкоди і окрім неї біля струмка на чоловіка з дівчиною чигає інша небезпека. Тому Любомир безмовно спостерігав далі, а дівчина повернулася до коханого, все ще тримаючи його руку, щось сказала і поклала руку чоловіка собі на живіт. Той несміло посміхнувся і поцілував дівчину у щоку, підняв на руки і закружляв її тримаючи на руках. Потім обійняв і опустив на землю. Все ще щасливо посміхаючись, чоловік повернувся і теж подивився прямо в очі Любомиру. І хлопчик раптом зрозумів, що цей чоловік і є він сам, тільки вже дорослий.

В цей час Любомира щось наче вжалило в шию. Вона почала пекти вогнем. Хлопець засичав від болю і прокинувся в княжих палатах. За мить він вже не пам’ятав сон, тільки на шиї з правого боку залишився обпечений слід, який Любомир побачив в велике дзеркало, що привезли заморські купці на прохання княгині. Навіщо дзеркало було потрібно тут, Любомир так і не зрозумів. Він же хлопчик а не дівчинка. Хоча княгиня просила хлопця й казати про всі зміни у зовнішності Любомира.

Хлопець прудко скочив з ліжка, бажаючи роздивитися шию у дзеркало, але раптом забув, що ж він хотів і замислено потер лоба, все ще стоячи посеред кімнати.

Опік зник за кілька хвилин, і за мить Любомир теж забув про нього і про сон, як про щось, чого ніколи не існувало. А вже наступної миті до покоїв як вихор забіг Святослав. Тепер найкращий друг Любомира і його майбутній князь.

– Сонько, вставай, верба на сраці виросте скоро! – дзвінко прокричав князь. Луна рознеслася по палатам і шугнула у вікно так, що голуби, які сиділи на підвіконні, пурхнули і полетіли геть. Розкотистий сміх Святослава супроводжував їх політ. У князя голос був ще дитячий, але вже вчувався чоловічий тембр. Святослав для чогось помацав свою шию там де був борлак. З недавніх пор це новоутворення з’явилося в нього як і у дорослих воїнів, чим князь несказанно пишався, хоча й не показував цього.

– Негоже князю так висловлюватися – мовив старий, досвідчений воєвода, входячи крізь прочинені двері. – матінка почує, то біда буде. –Воєвода мав на увазі княгиню.

– І що, – задерикувато мовив Святослав, матінка мене любить, тож не зобидить. На ці слова воєвода тільки тяжко зітхнув і з осудом подивився на юного князя. Святослав раптом зрозумів, що княгиня дійсно його не зачепить, навіть слова лихого не скаже, але може відлучити воєводу від виховання князя. Він похнюпився і прошепотів:

– Пробач Асмуде… Я зрозумів.

– Не личить князю вибачатися перед холопом – мовив Асмуд, а Святослав знову похнюпився і вже було видно, що очі в нього на мокрому місці – проте, – вів далі воєвода – свої помилки визнає тільки сильний. – і від цих слів у князя висохли сльози, що вже готові були скотитися по щокам. Князь підняв голову, розправив широкі плечі і сміливо поглянув Асмундові в очі. Потім кивнув і обернувшись до Любомира , як і личить князю, повагом сказав:

– Пішли друже, я тебе де з ким познайомлю. – вихованець княгині, який був свідком розмови Асмунда і Святослава тільки мовки кивнув, все ще роздумуючи над словами воєводи про те, що свої помилки може визнати тільки сильний. Святослав підійшов до кущів за кухнею і свиснув одним йому відомим переливом.

– Міг би й не свистіти, я все одно почула вас, щойно ви ступили на траву – вдавано - сердито мовила дівчина, що показалася з-за кущів. Святослав хотів щось сказати, але глянувши на Любомира застиг на мить, а потім покотився зі сміху. Любомир дивився на дівчину, як на якесь диво. В його свідомості жеврів якийсь спогад, а ось який, він так і не зрозумів. Здавалося ось-ось згадає але не зміг. Юний князь розцінив же це по своєму.

– Закохався, закохався, закохався! – прокричав князь, пустуючи і руйнуючи чарівну мить, яка викликала незгаданий спогад. Тоді Любомир тряхнув головою щоб прояснити думки і сам від себе не сподіваючись такого, вимовив те, що змусило Святослава на мить замислитися і більше він ніколи не насміхався над Любомиром:

– Свої помилки визнає тільки сильний – мовив Любомир, наслідуючи Асмунда. І так це було схоже на воєводу, що князь аж зіщулився і вдавився сміхом, але за мить розправив плечі і вже задумливо подивився на знайду, який з кожним днем дивував його все більше.

– Що ж – мовила дівчина – ходімо зі мною, я вам обом дещо покажу. Але хочу одразу попередити – тихо і обережно.