3.

Младуся з матір’ю – мавкою Младухою сиділи на пагорбі і милувалися синім небом після занять. Младуха вчила донечку, яка була наполовину мавкою а наполовину людиною розмовляти з квітами і птахами, чути шепіт землі і вранішнього сонця. Багато мавка розповідала доньці, а дівчинка уважно слухала. Їй було дуже цікаво. Людські діти не хотіли дружити з напівкровкою, бо батьки боялися, що мала може поробити на пристріт. Але дитина була дитиною і не розуміла чому дітвора тікає від неї і батьки ніколи не пускають гуляти з нею дітлахів. Все бачила, все знала Младуха і почала дівчинку брати з собою у ліс, на річку, на луки, вчити мавчиних наук. Коли ввечері вони приходили додому, то на запитання чоловіка Младуха відповідала, що була у родичів, а Младусі навіювала фальшиві спогади, щоб та випадково не розповіла мавчині таїни батьку. Так було до тих пір поки Младуся не почала з дівчинки перетворюватися на юнку вродливу дівчину і вже вміла боротися з навіюванням. Навіть зумисне вона не сказала б батьку того, чому вчила її мати – для людини тяжко було б нести той тягар: знати все що відбудеться і не мати змоги нічого зробити.

І ось мати й донька сиділи на пагорбі, а внизу на розчищеному від трави майданчику вправлялися воїни княгині Ольги. І тут щось сталося, напрочуд гарне, бо пташка, яка сиділа на гілці найближчого дерева спурхнула і полетіла, але перед цим покружляла над головою Младусі. Пташка полетіла а напівкровка дивилася їй услід і щось гарне зароджувалося всередині. Раптом з-за тих кущів куди полетіла пташка, вийшов хлопчина. Він був років на п’ять менший за Младусю. Дівчина стала спостерігати за ним. Чимось хлопчик зацікавив напівмавку. Вона хотіла глянути на його майбутнє, але воно було закрито мороком. «Дивно,» – подумала «це ж чому я не можу заглянути в його долю»

– Тому що не можеш. Ще не час. – вголос відповіла на її думки Младуха. Донька пропустила це повз вуха. Вона неначе заворожена слідкувала за хлопчиком, який був схожий мов дві краплі води на Святослава – її єдиного друга по іграм. Але це був не він. Младуся вловила життєву силу хлопчика. І вона була зовсім інша аніж в юного князя. Теж бурхлива і нестримна але геть інша. Дівчина не змогла б пояснити в чому різниця.

Святослав єдиний її не боявся, але й не ставився до неї як до дівчини: він вчив її тому чому дівчат зазвичай не вчили: вправлятися з мечем, стріляти з лука, скакати на коні, хоча заради справедливості варто сказати, що будь яка тварина була щаслива прислужитися мавкиній дочці. Натомість Младуся вчила юного князя розуміти мову звірів і птахів, розрізняти сліди звичайних мешканців лісу і чарівних істот і вчасно тікати, якщо Святославу загрожує небезпека. Одного разу юний князь пожалівся княгині на Младусю і сказав що не личить йому тікати з поля бою, як якомусь робочичу, на що княгиня загадково посміхнулася і наказала слухатися дівчину. Чому вона так сказала, Святослав так і не зрозумів, але став прислухатися до порад Младусі.

І ось зараз напівмавка сама прислухалася до того що коїлося всередині неї і не могла зрозуміти, що то таке. Там наче прокидалось щось давно знайоме, сильне, розправляло крила і заповнювало собою все єство Младусі. Дівчина напружилася не розуміючи що коїться з нею, але мати, яка спостерігала за дівчинкою, не пропустила цей момент і з усмішкою обняла доньку за плечі, зазирнула в очі і посміхнувшись мовила:

– Не пручайся, хай сила природи наповнить тебе. Ти станеш сильніше.

– Мамо, але я не розумію. Що це? – тихо спитала дівчина.

– Це? – хитро перепитала мавка.

Младуся кивнула.

– Ну що ж я поясню тобі. Це сила, яку люди звуть коханням. Люди можуть кохати багато разів, тому що в них велике серце. І воно може вмістити багато усього. Ми ж мавки кохаємо лише раз у житті, тому що наше серце дуже й дуже маленьке і тендітне і воно не вмістить нікого окрім того, кого ми побачили вперше «дивними очима». – при цих словах Младуся округлила очі і хотіла спитати ще щось, але мавка зупинила її порухом руки і продовжила – ти є і людиною і мавкою одночасно. Ти маєш серце таке, як у людей, але покохати зможеш лише раз і назавжди. Це та плата, яку я обіцяла Роду і Ладі – богам сімейного вогнища, за те що залишили мене поряд з коханим чоловіком. – І попереджуючи ще одне питання доньки, поспіхом сказала – Так, я кохаю твого батька і кохала ще до того як він побачив мене у лісі і врятував від Чугайстра. Він наївний думає, що він сам це вирішив. Що ж хай буде так.

– Але ж мамо, чому я повинна кохати цього хлопчика, який ще й малий для кохання? Та й я теж…

– Дитино моя, не ми обираємо. Доля обирає, кого нам кохати а кого ні. Пам’ятай: якщо в цьому житті ви не виконаєте веління долі, то все одно виконаєте в якомусь з наступних. – так повчала мавка доньку.

– Мамо я хотіла запитати ще про «дивні очі», про Рода і Ладу. Дивно я про це нічого не чула.

– Я тобі і не розповідала, бо ще було не на часі – посміхнулася Младуха. І швиденько додала:

– Цить і краще дивися на майданчик. Там твій суджений. – І тихо додала:

– Ти його ще полюбиш. А щоб не сумнівалася я дещо тобі покажу. – І мавка махнула рукою в той бік, де був білявий хлопчина. Младуся подивилася щироко розкритими очима туди, куди вказала мати, але недостатньо швидко. Вона пропустила той момент, коли на шиї хлопчини розквітла гарна квітка, яку Младуся упізнала. Це був мавчин оберег. Він горів чистим сяйвом, але здається ніхто того оберегу окрім мавки і її доньки не бачив. Дівчина подивилася запитально на матір, а та знову посміхнулася:

– Оберег тебе впізнав. Тепер він буде тягнутися до тебе, а ти до нього. Ви пов’язані на всі наступні життя, навіть якщо цього не будете пам’ятати. – Сказавши це Младуха повернулася і пішла повільно до господи. Як їй було не важко знати, що відбудеться в майбутньому, але все ж таки вона не сміла перечити долі, хоч і була чарівною істотою, але не їй перечити богам. А дівчина все стояла задумливо, дивилася на місце де розверталося цікаве дійство, але не бачила його, взагалі нічого не бачила. Її погляд був повернутий в себе, на ту силу яка розправляла крила в неї всередині