1.

Младуся виходила з лісового озера і прозорі краплі стікали по її ніжній шкірі. Вранішній туман улесливим псом стелився по землі, а промінці сонця, що сходить, відганяли його, бажаючи доторкнутися до стрункого, звабливого тіла.

– Млааадуууся, ауууу. – Чоловічий голос рознісся навкруги і на галявину виїхав воїн з дружини князя Святослава. Раптом він побачив дівчину, одяг якої складався тільки з плаща, але подекуди він був мокрим, чи то від вранішнього туману, чи то від мокрого тіла, яке ще не встигло висохнути.

Воїн під’їхав до напівмавки, підхопив її на руки і посадив поперед себе на коня. При цьому поли плаща трішки роз’їхалися і стало видно стрункі ножки Младусі. Любомир ковтнув клубок в горлі, намагаючись не дивитися на них, але його погляд все повертався до ніжок. Він був воїном, який пройшов багато битв і не боявся ні лісової нечисті, ні меча, ані Перунових стріл. Любомир був суворим і вправним. Але в душі жевріла ніжність і він не знав кому її віддати, ба навіть не підозрював, що вона в нього є. Він тільки в босоногому дитинстві з ніжністю обіймав маму за її лебедину шию, коли ходив разом з нею на косовицю і вдвох вони носили у вузлику батьку їсти. Через дві зими батько загинув захищаючи князя Ігора. Тоді загинув весь загін, який був з князем. А ще через рік мама від туги «запеклася» і померла. Тоді ж сама княгиня Ольга навідала їхнє селище і побачивши гарного блакитноокого хлопчика з солом’яним чубом і розпитавши людей, взнала, що він сирота і перебивається випадковими харчами, якими підгодовують його люди. Ольга забрала хлопця до своєї оселі і віддала в науку челядинцю. Але малий нудився в покоях княгині, на кухні і частенько втікав туди, де вправлялися вої з мечами і годинами дивився на вправних воїнів. Одного дня малий Любомир прийшов подивитися на своє звичне місце, але прийшов не сам, а з дерев’яним мечем, який багато днів вирізав звичайним ножем, оскільки поставили його допомагати на кухні кухаркам. То кухарки самі все робили, бо яка там поміч з малого.

І ось за майданчиком де тренувалися вої, один з дружинників побачив одиноку фігурку, яка вправлялася з мечем. Меч був якийсь чудернацький. Підійшовши ближче дружинник побачив хлопчака, який вправно орудував дерев’яним мечем і був дуже схожий на князя Святослава. Ну то й що, що той теж був хлопчиною, але ж князь. Тоді дружинник подумав про те, що з того можна мати зиск. Тож він скинув своє корзно* на землю і залишившись в штанях і сорочці, мовив малому, спеціально голосно:

– Захищайся!– І наготовив свій меч для бою. Ні, чоловік не мав наміру битися з хлоп’ям, а хотів тільки налякати. Але побачив, що той прийняв виклик, хоч і губи затрусилися, а на виду пополотнів, але ще міцніше стиснув дерев’яний меч і виставив перед собою, розуміючи, що шансів супротив справжнього дорослого воїна у нього немає.

Дружинник посміхнувся у густі вуса і став повільно замахуватися. Любомир, не чекаючи поки той замахнеться, присів і проліз у чоловіка між ногами, які той поставив надто широко, а потім пласким боком свого іграшкового меча, вдарив того по сідницям. Воїн не втримався на ногах і впав обличчям в траву.

Десь поряд хтось голосно зареготав.

– Підіймайся Цвітане – Почулося крізь сміх. – Малий здобув чесну перемогу.

– Здобув…– Задумливо сказав той, кого назвали Цвітаном, – і схожий на князя, воєводо.

– Так, я помітив, я побалакаю про це з княгинею. – мовив воєвода. Це був воєвода Свенельд – воєвода, який ще слугував князю Ігору.

Так почалося у Любомира нове життя. Його прийняла сама княгиня Ольга у сім’ю. Віднині він мав стати тінню Святослава, його особистим янголом-охоронцем.

«Що ж тим краще, що хлопець виявився схильним до ратної справи» – подумала княгиня.

Любомир зі Святославом росли, як брати. Їх обох почав виховувати Асмуд, який виховував Святослава. А чого Асмуд навчив, можна побачити по світогляду князя і Любомира: зневага до багатства та матеріального статку; ризик життям, але не для здобичі, а задля честі й Батьківщини; повага до зброї, адже в ті часи всі хлопчики мали стати воїнами. Крім безкорисливості та вірності слову, людина княжого роду цілковито присвячувала себе війні та владі, а в мирний час – полюванню, утримуючись від інших занять. Також він виховував і Любомира, як княжого сина. А моральне виховання доповнювалося вправами з управління військом та володіння зброєю. Всі дитячі ігри русів століттями були спрямовані на виховання воїна. Та й свята завжди включали в себе елементи військової підготовки: змагання з підняття важких предметів, підйом на вкопану в землю колоду, кулачний бій, боротьба, бої стінка на стінку і т. д. Святослав з Любомиром, звичайно, теж грали дерев'яними мечами і луками. А подорослішавши, сходилися в кулачних і борцівських поєдинках, навчалися битися в строю, володіти мечем, сокирою та їздити верхи. Вивчали маскування, читаючи сліди, ставали витривалими і терплячими, полюючи здобич. Сутичка зі звіром виховувала сміливість, вміння вбивати. Юнні Святославі Любомир осягали науку бути князем і наближеним до князя, воїном.

Тому Любомиру не було коли і вгору глянути, не те що на дівчат. А з Младусю він знав давно, вона була років на п’ять за нього старше, але це на ній не позначалося, мабуть давало взнаки те, що народилася вона від мавки. Він частенько так її кликав у лісі, коли Младуся збирала трави, чи ходила до лісового озера купатися, а ось сьогодні чоловік побачив, що у неї стрункі ніжки, хоча не звертав ніколи на це уваги. Його серце майже перестало дихати поряд з нею. Младуся наче відчула незручний момент і поцікавилася:

– Що сталося? Чому ти мене забрав від озера?

Це розвіяло чарівний момент Любомирового серця. Серце знову почало битися як і належить, а дихання відновилося.

«Ще не час» – подумала мавка.

– Не знаю, ти навіщось потрібна княгині. Я тут виконую наказ, жінко. Не став мені таких питань, я не маю відповіді. – Любомир відчув серцем те, що не вкладалося у його голові. Якби до цього він когось кохав, то може б і не звернув би на мавку увагу, але все сталося інакше.