Заради натхнення

Біля глибокої темної печери, схованої в густому лісі за непрохідними буреломами, нетерпляче топтався лицар у білосніжних обладунках. Незважаючи на легку хмарність, його панцир блищав, наконечник списа пускав сонячних зайчиків, яскраво-синє полотнище родового стяга ніби випромінювало гордовите сяйво. Породистий кінь пасся неподалік на галявині, методично об’їдаючи соковиту траву з-під кущів. Він ліниво обмахувався хвостом і не демонстрував жодного невдоволення очікуванням, тоді як його господар вертів у руках сувій і поглядав то на утоптану стежку, що петляла між поваленими деревами, то на вхід до печери.

– Тільки заради грошей, – пробурмотів він за мить до того, як почув шурхіт піску. – О, які люди! – вигукнув з радістю і обуренням одночасно. – Всього-на-всього на пів години пізніше, ніж домовлялися.

– На двадцять хвилин, – відрізала дуже молода дівчина в шкіряному вбранні, що з'явилася з-за кущів майже беззвучно. – Не бурчи. Інших однаково немає, а без них починати не можна. Договір.

Її довге світле волосся розсипалося по вузьких плечах і здавалося чистим золотом. Красуню не псували ні листочки, що заплуталися в локонах, ні шматки павутини на щедро прикрашеному сагайдаку, ні заляпані болотом високі чоботи. Обдарувавши лицаря презирливим поглядом, дівчина відвернулася до зарослих мохом скель, зняла лук і почала лагодити тятиву – схоже, для того, щоб зобразити зайнятість і уникнути кепкувань.

– Я отримав сотню золотих, – похвалився лицар.

– Вітаю, – кинула вона, не обертаючись.

– А ти? – Його не зупинила відверта ворожість.

– А я – чек під назвою «Стули писок».

Гучний тріск завадив сварці розгорітися. Крізь бурелом проламувався справжній гігант, одягнений у грубі звірині шкури. Розмахуючи дубиною зі сталевими шипами, він прокладав собі шлях там, де природа перекрила дорогу, і, здавалося, радів кожному подоланому крокові.

– О, стежка, – з подивом зауважив цей чоловік, вийшовши на галявину. Його різке обличчя погано виражало емоції, але голос був глибоким і гучним. – А на моїй мапі тут річка якась звивиста… Чудеса.

– Тут стежка якась звивиста! – фиркнула дівчина з луком. – Тупень!

– Скільки заплатили? – поцікавився лицар замість привітання.

– Анітрохи, – гордо повідомив гігант. – Я – відомий герой, з мене грошей не взяли. Де інші?

Ніби у відповідь на його слова кущі розсунулися, випускаючи бородатого коротуна з сокирою за спиною. В одній руці він тримав надкушений шматок сиру, а іншою прикривав маленькі сірі очі від сонця, що виглянуло з-за хмар.

– Я не останній? Чудово. А на котру годину збиралися? Моє запрошення десь… умм… Скажімо, загубилося.

– На другу після полудня, – роздратовано відповів лицар і демонстративно принюхався. – Підземні сири? Фу.

– Цілий візок купив за гонорар, – охоче поділився коротун. – Смакота. Добре, що цей божевільний писака нас зібрав. Останніми днями з грошиками у мене туго, дружина все спускає на свою собачку. Ну і тварюка противна, я вам скажу! Вересклива, боягузлива, кусюча… Хоч би її хто прибив нишком. Дружину. А до собаки можна звикнути.

Біля печери блиснуло, гримнуло, завоняло сіркою і йодом. З туманного порталу вийшла висока худа фігура у балахоні. Розшитий зірками капюшон був опущений настільки, що його власник навряд чи бачив хоч що-небудь, крім своїх загострених туфель.

– Вітаю! – звернувся він до гілки, що давала тінь, схожу на людину. – Вже йдемо?

Голос міг належати і чоловікові, і жінці, невпевнена хода – старому, кривляння – підлітку.

– Ще не всі, – гаркнула дівчина з луком. – Нема якоїсь жриці і самого наймача. Ну й безвідповідальність!

– Хто б казав, – уколов лицар. – А взагалі хто платить, той і замовляє музику. Особисто я просто щасливий, що той бездарний писака зібрав нас, щоб надихнутися нашим подвигом, причому не задарма.

– Ви за це платили? – не зрозумів гігант з дубиною. – Невдахи.

Його проігнорували, бо стукіт копит сповістив про прибуття шостого учасника компанії – розкішної чорноволосої жінки в червоній сукні, яку сукнею могла б назвати лише людина з дуже розвиненою уявою.

– Кого вбиваємо? – азартно поцікавилася вона, не поспішаючи зістрибувати з коня. – Дракона? Знову? Це довго? У мене ввечері виступ, спізнюватися не можна.

– Та невже? – бризнув сарказмом лицар. – Як мило.

– Ні, василіска, – дружелюбно пояснив коротун. – Він тут уже років двісті живе, худобу розводить, поля обробляє, млин он там побудував, ринок організував… Слухайте, а він, виходить, непоганий хлопець. Може, краще вб’ємо якесь дике чудовисько? На півдні я бачив печеру, в ній точно…

– Стули пельку, – обірвав його лицар. – Василіски – зло. До того ж вбиваються легко, ніякого ризику, і вистежувати їх не треба. Наш писака щедрий, ну то дамо йому подвиг. Наступного разу знову про нас згадає. І взагалі, це його ідея. Він же не дурний, ризикувати теж не хоче, особливо заради такої нісенітниці, як натхнення. Це що?

З-за бурелому долинув свист. Він то наростав, то віддалявся, і нарешті на стежку вискочив змилений юнак з лютнею. Іншим разом його б визнали чарівним створінням, втіленням молодості та вроди, але втома і спека зробили свою справу.