РОЗДІЛ 29 "Разом"

МАР'ЯНА 

— Тобі час додому, — відверто натякаю Золотову на пізню годину. Міла давно заснула, проте новоспечений татусь не поспішає покинути квартиру. Не втримуюсь і позіхаю.

— Лягай, — киває на диван. — А я постережу сон донечки.

— Вона спатиме до ранку, — наполягаю на своєму. В очах Андрія помічаю розчарування. Вочевидь, він сподівався залишитися. — Але завтра побачитись, якщо ти, звісно, захочеш.

Широка усмішка прикрашає осунуте обличчя коханого. Як не крути, та сьогоднішні події навіть супермена здатні втомити.

— Ще питаєш. Вранці я приїду.

— Стривай, — несподівано для себе хапаю чоловіка за зап’ястя, на що звертає увагу поглядом. Я торкнулась його. Першою. — Я зателефоную, коли гулятимемо з Мілою. Матимеш змогу — під’їдеш. Я ж розумію, що працюєш в офісі, прив’язаний до справ.

— Немає нічого важливішого за сім’ю, мою сім’ю.

У його голосі звучить впевненість. Андрій відчуває себе частиною мене та Міли. Він більше ніколи не покине нас. Не зрадить. Навпроти стоїть зовсім інший Золотов, не той, кого знала рік тому. На цього Андрія можна покластись, йому можна довіряти. А далі він робить непередбачуване. Нахиляється та вкрадливо цілує у кутик губ.

— Солодких снів, Мар’яна Золотова. Я кохаю тебе.

Зрадницьке серце вистрибує з грудей, готове линути в його теплі долоні, пеститись його вустами. Червона фарба припливає до щік і я потуплюю погляд.

— Не проводжай, — додає, повільно відсторонюючи та залишаючи по собі приємний шлейф парфумів.
Попри бажання спати, пекучий біль в очах, я скорочую час до ранку в роздумах. І радісні і щемливо, тривожно і хвилююче водночас.

Доня ніби розуміє мій стан, тому прокидається набагато пізніше ніж зазвичай.

А я ходжу по квартирі як сонна муха. Здається, від вагань та внутрішніх сперечань вибухне головний мозок.

Носячи Мілу на руках ближче до десятої набираю Діну. Так сталося, що вона одна єдина подруга. Маму я востаннє бачила у відділку поліції понад рік тому. Не бажаючи ворушити кровоточиві рани, не цікавилась ні життям Золотова, ні її проблемами.

Після другого гудка Діна відповідає й одразу засипає кучею питань. Говорить так швидко й емоційно, що розмова перетворюється в кашу. Зі всього вловлюю суть: Андрій не збрехав і таки відвідував Синиць, дізнавшись від колишнього друга чисту правду. Виявляється, хлопці говорили за зачиненими дверима. Саша прийняв рішення за нас двох і зізнався про Мілу. На мою думку, не мав жодного права розпоряджатись долею чужої дитини. Та з іншої — хрещений батько зробив корисну справу, відкривши двом серцям один одного. Знаючи себе, з впевненістю скажу, що я б ховала таємниці від Андрія за сімома замками. Був переконаний у батьківстві Саші, хай би так залишалось.

— Сьогодні зустрінетесь? — не вгамовується Діана.

— Золотов хотів приїхати, однак вмовила погуляти разом в парку.

— Ох, як чудово. Ми з Сашею дуже раді за вас!

— Не поспішай. Він змінився.

— А ти хіба ні? Поглянь на себе у дзеркало, красунечко! До твоїх ніг будь-який чоловік впаде, лиш помани пальчиком.

— Здається, ти перебільшуєш, — відповідаю, зазираючи в люстерко.

Зблизька шкіра виглядає змученою, під очима видніються синці, щоки білі, запалі. Відсутність нормального відпочинку та яскрава присутність стресу даються взнаки.

— Подруго, не кисни. Одягай теплу сукню, роби макіяж — і гайда ловити журавля. Май на увазі, синиця спіймана.

Жарт Діни викликає вимушену усмішку. Ось дівчині позитиву не позичати.

— Не знаю.

— Ти ж кохаєш Золотова. І сама виявилась для нього сильніше за банальне захоплення. Будь ласка, не втрачай шанс бути щасливою. Подумай про доньку, яка заслуговує на повноцінну сім’ю.

— Я думаю про Мілу, тому дуже боюсь обпектись. Не заперечую шаленого потягу до Андрія, проте його слова і вчинки досі в голові.

— Саша зізнався, що Золотов змінився і заслуговує на другий шанс. У протилежному випадку не розкрив правду про народження вашої дівчинки.

— Мабуть, маєш рацію.

— Звісно маю! — аж підхоплюється з протилежного боку зв’язку Діна. — Прислухайся до свого серця.

«Я вже раз прислухалась», — вертиться на язику, проте коректно тримаю думку при собі.

Чи варто шкодувати? Я маю дитину і більше ніколи не буду самотньою. А стосовно коханого…

Згадка про нього обливає шкіру кип’ятком, змушує серце летіти в п’ятки, душу мліти, тіло бажати.

Прикриваю на долю секунди повіки. Виринає образ Андрія — усміхненого, звабливого, рідного, мого. Невидима нитка сильніше за металеві ланцюги поєднує нас, і час їй не перепона.

Попрощавшись з Діною, певний час обмірковую подальші дії. І на гадку не спадає нічого іншого, як зазирнути в шафу, дістати звідти нову в’язану сукню ніжного кремового відтінку, нанести трохи туші на вії та підфарбувати губи. Доню вбираю тепліше.