РОЗДІЛ 28 "Сила почуттів"

МАР'ЯНА 

— Дай, будь ласка, один шанс, єдиний раз скажи «так» заради нас, заради Міли.

Давкий клубок стоїть в горлі, заважаючи вимовити хоч звук. Дивлюсь на Золотова й очі печуть вогнем від того, що слухаю чоловіка не кліпнувши. Боюсь дихнути. «Заради Міли», — злітає з його губ і потрапляє в самісіньке серце.

— Міла моя, ти не маєш жодного стосунку до дівчинки.

— Послухай, — Андрій кладе подарунки на тумбу і скорочує відстань на крок. Тепер у тісному коридорі взагалі бракує повітря, а простір скорочується до крихітних розмірів. Широкі плечі Золотова закривають світ. Точніше за ними можна сховатись від усіх незгод світу, почуватися в безпеці, насолоджуватись коханням.

У грудях боляче щипає. Я не забула Андрія, попри біль не викреслила з пам’яті, а кляті почуття досі живуть.

— Послухай, — повторює він та простягає руки до плечей. Я відсахуюсь і втискаюсь спиною в холодну стіну. Все, дороги назад немає. Затиснена між минулим і майбутнім без права на теперішнє життя.
Андрій знайшов нас з донечкою, дізнався правду, тому не відступить, не дасть зникнути, як рік тому.

— Я не хочу нічого чути, — намагаюсь говорити твердо. Впираюсь долонями в його груди, де серце товче шалено, дико. — Ми різні, розбіглись давно і нас нічого не пов’язує.

— Помиляєшся. У нас є донечка. А що Міла — моя дитина, я ні каплі не сумніваюся. Навіть тест ДНК робити не стану. Придивись, у неї твоє янгольське обличчя і мої чорні очі. Вона — наше продовження, продовження нашого кохання. Господи! Я так скучив за тобою.

Теплі долонні обхоплюють щоки, делікатно стискають. Він так близько. Він торкається мене… Він… не фантом. Я стільки часу мріяла про цю зустріч.

Схлипую у відповідь, бо зрадниці сльози, які величезними градинками виповзають на повіки, стікають по його пальцях, виказують слабкість.

— Я кохаю тебе, Мар’яно Золотова. Захопився у першу мить зустрічі, а потім взагалі втратив розум.

Увесь цей час я намагався вирвати почуття із себе, проте даремно вбивати безсмертне. Я кохаю тебе і хочу бути поруч. Вибач, будь ласка, за увесь спричинений біль, за те, що тривалий час не шукав зустрічі.

— Я мріяла побачити тебе знову. Часто уявляла, яким чином могла скластись наше життя, якби розповіла про вагітність.

— Я б ніколи не відправив тебе на аборт. Ніколи, чуєш?

— Чому рік мовчав?

— Пив, лікувався, знову пив. Тільки смерть батька допомогла зупинитись і почати з чистого аркуша. Гіркою ціною, як говориться.

У його голосі бринить відчай і почуття провини.

— Андрію, мені шкода. Хоч я не знала твого батька, та впевнена він тебе любив.

— І тебе полюбив би. Тебе не можливо не любити.

Очі в очі. Пальці Золотова надійно фіксують моє підборіддя і злегка тягнуть до себе.

Я забуваю про дихання, про розум, який вимагає, кричить схаменутись. У величезному світі існує лише наший маленький світ кохання, в рази сильніший за обставини, за людей, за минуле, за образи, за невиправдані сподівання. І ця сила здатна склеїти розбите, роз’юшене серце.

Золотов подається вперед, майже торкається губами моїх. Я майже здаюсь.

Та раптом Міла заходиться плачем і пелена розбивається на мільйони частинок, відкриваючи очі на реальність.

— Доня, — шепочу злякано.

— Доня, — дублює Андрій. Не забарившись, він хапає мене за руку і тягне у дитячу.

Мала крізь сон вимагає їсти. Треба бігти на кухню гріти пляшечку із сумішшю. Прошу Золотова залишитись біля дитини і поколисати, поки готуватиму дитячу їжу. На моє превелике здивування він погоджується без тіні вагання, ніби роки провів поруч з кількамісячним немовлям.

Розводжу суміш, краєм ока поглядаючи на найпрекраснішу картину з усіх можливих. Андрій схилився над колискою, агукає, щось тихенько наспівує — і диво! Маленька Міла поринає в сон. Дитина відчуває тата, упізнає його підтримку, любов. Вони як одне ціле, яке не розділити найбільшими образами та грубими помилками минулого.

Мабуть, пробачати — це найкращий вид мистецтва, даний людині.

Андрій ловить підглядання, тому що зводить на мене чорні очі. У них стільки любові, відданості, каяття, що у відповідь не стримуюсь і розтягую кутики губ у посмішці.

У тих очах читаю німе питання «Зможеш мені пробачити»?

У тих очах читаю «Я кохаю тебе».

Просто, щиро, відверто.

І ніби не було року страждань, болю, сліз. Ніби все життя знаємо один одного. Ніби так закономірно: я готую пляшечку, а він заспокоює нашу донечку.

Підійшовши до них, допомагаю дитині поїсти. Протягом цього часу Золотов слідкує за мною і хоч не дивлюсь на чоловіка, та шкірою відчуваю його очі на обличчі, грудях, талії, сідницях. Зараз я одягнена у просту домашню сорочку на тоненьких бретельках, не раз випрану і далеку від спокусливих комплектів, у яких позувала митцю. Про зовнішній вигляд взагалі мовчу. Навряд скручене у вузлик волосся і припухле від сліз обличчя є об’єктом захоплення. А ще подумки зависаю, коли востаннє робила епіляцію ніг. Чому ж хочеться виглядати на всі сто?