РОЗДІЛ 27 "Я мріяла"

МАР'ЯНА

Саша та його дружина погоджуються провести мене до самісінької квартири. Я дуже вдячна Синиці за все, що зробив для мене. Та й Діна стала найкращою подругою. Навіть не уявляю, якби склалась доля без цих чудових щирих людей.

— Заспокоїлась? — запитує Діана, допомагаючи з пакетами.

— Нормально, — буркаю під ніс, бо насправді геть не нормально.

Діна переходить на шепіт:

— А він так нічого, вродливий.

— Байдуже, Андрій — перегорнута сторінка.

— Я б не сказала. Здається, Золотов не забув музу.

— Припини, будь ласка, — кошусь на неї з мольбою в очах. Не вистачало, щоб Саша почув теревені про Андрія і моє захоплення ним. Подумає, божевільна. Спершу просила про допомогу, а потім сама втекла в обійми болючого минулого.

— Можеш не обманювати. На твоєму обличчі все написано. Добре, Мар’яно. У разі чого телефонуй.

— Дякую. Навіть не знаю, щоб без вас робила.

На прощання цілую подругу в щоку, махаю Синиці і на два замки закриваю за собою двері. Привиджується, що зовсім скоро у них постукає Золотов і запитає про дитину. Коханий змінився. У ньому згас вогник шаленства, натомість з’явилась зріла розсудливість, притаманна твердій характером людині, яка не звикла здаватись, відступатись, відмовлятися.

Мені не забути його погляду. Цікавого. Проникливого. Оцінювального. Він знову дивився на мене як на жінку, як на об’єкт бажання. Короткої миті вистачило, щоб життя перевернулось з ніг на голову. Або… повернулось до закономірного початку.

Дістаю з коляски донечку. Вона мила і спокійна, схожа на янголя. До мене вдалось личком і характером, від тата взяла глибокі темні очі і русяве кучеряве волосся. Красунечка.

Коли Золотов заглянув у коляску, я ледь дар мови не втратила. А якби зрозумів одразу? А якщо дізнається і захоче забрати крихітку?

Хоча сімейне життя ніколи не було його козирем.

— Скільки питань, донечко! І як нам жити далі?

У відповідь маля широко усміхається беззубим ротиком. Мій маленький позитив, світлий промінчик сонця. Залишається сподіватись, що Андрій не копатиметься у моєму житті та не дізнається, хто насправді батько Міли. Нехай вважає батьком іншого чоловіка.

Під час прогулянки Міла виспалась і тепер готова займати кожнісіньку хвилинку мого часу. Решта дня минає у звичних турботах, зайнятості, справах.

Та з настанням ночі думки вивертають головний мозок назовні.

Я роблю те, від чого утримувалась з моменту втечі з вілли на Тенерифе.

Забиваю у пошук на телефоні Андрія Золотова. Коли фото одне за одним вискакують у стрічці, серце тарабанить в грудях. Та всі вони зроблені давно. Остання — аеропорт, мій перший і єдиний візит в Іспанію. Проводжу пальцями по світлині, а потім роблю глибокий вдих і гукаю розум не залишати мене. Не слід поринати в болото, з якого вибралась, відбувшись легким переляком. У мене все чудово. Квартира, дитина, онлайн робота зі зручним графіком та найкращим шефом у світі. Що казати, а Синиця пожертвував дружбою найкращого друга задля щасливого і безтурботного майбутнього чужої йому дитини. Буде несправедливо підривати його довіру. Не чесно.

А серце товче і вгамувати його не під силу.

По щоках сповзають гарячі сльози, бо за перспективами ховаються підводні камені — спогади, потяг до цього фатального чоловіка, туга.

— Андрій, я так скучила, так сильно кохаю тебе. Ти моя залежність.

Жодний чоловік не замінить його, та й не потрібно. Я однолюб.

Телефон у руках вібрує, показуючи на екрані невідомий номер. У такий пізній час хіба неадекватні шахраї можуть потурбувати. Та замість відбою я приймаю дзвінок і промовляю «алло».

Секунда.

Друга. По інший бік зв’язку хтось вагається чи починати розмову. Мені навіть здається, що чую переривчасте дихання.

Дихання Андрія.

Або я лечу з котушок чи мій втомлений мозок вимагає чути його.

— Мар’яна, — нарешті порушує тишу Золотов. Від несподіванки підскакую на місці. З переляку натискаю сенсорну червону кнопку.

Очі вивчають цифри номера як щось позаземне. Проте Андрій не змушує на себе довго чекати. Новий дзвінок і я знову вибиваю.

Я не відповім. Я повинна втриматись від спокуси поговорити з чоловіком, якого кохаю всім серцем, всією душею. Господи, якщо піддамся хвилинній слабкості, перекреслю добро, зроблене Синицею. Ні!

Не фантазуй!

Золотов аніскілечки не змінився.

Просто хоче помститись за минуле, або самоствердитись, розбивши склеєне з частинок серце.

Однак наступним кроком Андрія стає дзвінок у вхідні двері.

— Що ти робиш? Розбудиш Мілу, — шепочу одними губами, крадучись коридором. Інтуїтивно знаю, що з протилежної сторони дверного полотна знаходиться він.

— Відкрий, — вимогливо наказує Золотов. — Я не піду звідси, поки ми не поговоримо.