РОЗДІЛ 26 "Ти і я"

АНДРІЙ

Я дуже не хочу йти з Богданом і його дружиною в салон меблів. Та діватись нікуди, жодні відмазки не спрацьовують. Тому, схиливши голову, переступаю поріг магазину слідом за щасливими майбутніми батьками. Почуваюсь не у своїй тарілці. Я зайвий.

Зате вони із захопленням роззираються, уважно слухають консультантку. Не міг уявити, що брат виявиться настільки домашнім. В усе заглиблюється. Навіть дає поради Адель у виборі малюнків на постільній білизні своїх спадкоємців. Кілька разів мене намагаються затягнути для обговорення, та я відмахуюся і крокую у сусідній виставковий зал. Мені не цікаво, бо не потрібно.

На щастя, телефонує Богданова помічниця, яка тимчасово перейшла у моє розпорядження, та вимогливим голосом нагадує про важливу зустрічі через дві години в офісі. Можна було перенести на раніше, щоб втекти і залишити закохану пару самим перейматись облаштуванням дитячих кімнат.

Однак…

Однак варто вимкнути з’єднання, як до вух долітає її голос.

Її голос. Німію на місці. Руки самі тягнуться до скронь, щоб стиснути голову, щоб припинити дзвін слів в головному мозку.

— Так, я знайшла гарний варіант. Тобі сподобається. Заходь, я у другому залі.

Мар’яна…

Я не міг сплутати.

Навіть через десятиліття впізнаю.

На ватяних ногах обходжу ряд шаф і з протилежного боку зустрічаюсь з тією, яку так відчайдушно прагнув забути, викреслити із серця, з життя, з планети.

А вона тут. У двох метрах від мене дивиться своїми виразними блакитними очима. У них і радість, і страх, і біль. Емоції ідентичні моїм. Я відчуваю те саме, що й вона — збентеження.

Мабуть, світ зупиняється, поки роздивляємось один одного. Плач дитини повертає обох до тями.

Переводжу погляд в напрямку крику, на дитячу коляску, яку не помітив біля дівчини.

— Тихо, тихо, — кидається Золотова до дитини, автоматично хитаючи за ручку. Кожний її рух відточений, натренований, природний, ніби постійно займається цим. — Тобі душно, сонечко. Зараз вийдемо на вулиці, подихаєш свіжим повітрям.

Мар’яна готова дремену геть, не залишаючи за собою жодного сліду. Проте сьогодні я не дозволю. Невидима сила штовхає вхопити її за лікоть і зупинити.

— Як ти? Мамою стала? Перед Синицею довго не ламала комедію? З мого дому одразу в його ліжко стрибнула?

Я ковзаю зором на праву руку, обручка відсутня. Відчувши мої підозри, вона даремно намагається сховати пальці у рукаві темно-синього пальта. А мене несе. Старі рани відкриваються на повну.

— Кого ховаєш? — без дозволу зазираю у коляску і одразу натикаюсь на ангельське личко з виразними чорними очима. Маля широко усміхається. Ось так просто закінчились сльози і з’явилась щира посмішка. Я отетеріло витріщаюсь на крихітний носик, на випуклі губки, пшеничний чубчик, який вибився з-під шапки.

Маленька копія Мар’яни (за винятком кольору очей) солодко позіхає беззубим ротиком.

— Тебе не стосується. Кожний з нас зробив свій вибір. Відійди, будь ласка, я поспішаю.

Та не встигає Золотова чи вже Синиця зробити крок, як у виставковий зал сходь мій старий добрий друг, тримаючи за руку вродливу шатенку. Виглядаюсь закоханою щасливою парою.

— Андрій?

— Олександр?

Зависає гнітюча зловісна тиша. Саші не вдається приховати стурбованість, тому панічно стріляє очима з мене на Мар’яну. А незнайомка навпаки радіє несподіваній зустрічі, бо сховавши телефон у кишеню, простягає долоню у знак привітання.

— Андрій Золотов? — скидає бровою дівчина. — То ось який ви.

— Нам час, — вивертається Мар’яна. Вхопивши візочок, вона проноситься повз мене як вихор. — Ходімо, — теж підштовхує шатенку.

— Ви йдіть, — говорить твердим голосом Синиця. — Я наздожену біля машини.

Дівчата не затримуються. Проводжаю Золотову поглядом, а серце вистукує вальси, що у скронях тисне.

Мар’яна зовсім подорослішала. Дитина додала її фігурі звабливих пропорційних форм, котрі гарно підкреслює коротеньке вузьке пальто. Очі манять пружні сіднички у темних джинсах, а зрадницька пам'ять нагадує, як чудово було разом.

— Ти повернувся? — Саша змушує перемкнути увагу на нього.

— Приїхав повернути тобі борг. Якраз вирішив пошукати контакти, а тут таке везіння. Зустрілись!

— Послухай, не чіпай Мар’яну. У неї все добре.

— Бачу, що у вас все добре. Тільки сім’я у вас дивна. Ти, дві жінки, маленька дитина. Соціальні служби знають?

— Зовсім спився? — зривається на крик колишній друг. Злість перекошує обличчя, мить — кидається на мене з кулаками, стискає комір куртки. На щастя, сутичку розбороняє Богдан. Адель, прикривши від жаху рот, тримається за живіт. Вочевидь, почувши крики, прийшли глянути, що відбувається.

— Годі, вгамуйтесь! — просить брат. — Сашо, виходь з салону.

— Навіть не думай шукати Мар’яну! Ти все життя зіпсував дівчині.

— Зате ти допоміг!

— Андрій, все, — голос Богдана змушує видихнути, тримати обурення в собі. — Подумай про мою дружину, їй не можна хвилюватись.

Глибокі вдихи допомагають зменшити шквал емоцій, які нуртують в крові. Підіймаю руки догори й даю

Саші можливість без ексцесів вийти із магазину.

У голові гупає, ніби пережив найбільший страх.

Я зустрів Мар’яну.

Тільки повернувся до нормального життя і перетнувся з минулим. І де? У салоні меблів, до якого не маю жодного стосунку.

— Ти як, нормально? — плескає по плечі Богдан.

— Так, подбай краще про Адель.

— Я відвезу її додому, а ти гайда в офіс. Справи допоможуть відійти. І ще… Будь ласка, забудь сьогоднішній випадок. Нехай минуле залишається в минулому.

Ага, легко тобі говорити. Це не ти лікувався від залежності, це не тобі розбили серце.
Ця дитина могла б бути моєю.

Хоч намагаюсь вдати світову байдужість та думки вперто вертяться навколо Золотової.

— Ні, я не зможу спокійно жити, поки не дізнаюсь про неї все.