РОЗДІЛ 25 "Повернення"

МИНУВ РІК

АНДРІЙ

Мабуть, я даремно народився. Такий безсилий і безхребетний не повинен жити, не повинен отруювати своїми болячка оточення, розбивати серця рідним людям, нищити любов, яку дарують найближчі.

Я не втримав Мар’яну. Не виправдав довіри Адель. Підвів брата та батька.

День за днем.

Порожнеча й алкоголь.

Лікарні і нові зриви.

Мені знадобився цілісінький рік, щоб на місці гнітючої рани в грудях утворилась мертва зона. Без почуттів, без вагань, без жалю.

Я ніби зашкарубів, перетворився на вічну скам’янілість, зниклого динозавра, від якого залишився висохлий скелет.

Душі немає.

І нічого живого всередині.

Батько до останнього вірив у мій порятунок, та коли його не стало, а єдиними близькими людьми залишилися Богдан і Адель, я нарешті зупинився, почав спочатку, знайшов сили дихнути.

Сьогодні мене вписуються з клініки після останнього курсу лікування. Дивлюсь на двері, за яким на мене очікують рідні, і намагаюсь вгамувати несподівану мрію, нездійснену мрію — побачити за ними Мар’яну.

— У разі чого телефонуй. Я на зв’язку цілодобово, — тисне лікар руку на прощання. — Сміливіше виходь. Твоє життя робить новий поворот.

— Крутий? — пирскаю, поглянувши у добрі вицвілі очі за скельцями масивних окулярів.

— Ми встигли стати друзями. Тож бажаю всього найкращого. А стосовно несподіваних поворотів… Дослухайся до розуму.

Він прикладає вказівний палець до скроні. Я чудового розумію натяк. Емоційність слід залишити в цих стінах.

Ствердно киваю головою і натискаю на дверну ручку.

Останній рік кардинально змінив усіх нас, до невпізнання.

Вийшовши з кабінету, застигаю на порозі та не зводжу ошелешеного погляду з живота братової. У складних життєвих обставинах вона завагітніла.

— Адель, — промовляю, не помічаючи брата. Богдан допомагає їй підвестись.

— Привіт, — усміхається у відповідь. — Ми приїхали за тобою.

— Ви, — не то запитую, не то стверджую я.

Так, згідний, я кардинально змінився, починаючи зі ставлення до життя і закінчуючи зовнішнім виглядом. Заняття у тренажерці далися взнаки, тепер з Богданом в однаковій м’язові категорії. На додаток підрізав довге волосся і перетворився з мрійливого скульптора на справжнього бізнесмена, який має розумові і моральні задатки керувати великим бізнесом. Напередодні виписки з лікувального закладу ми з Богданом мали телефонну розмову. Сімейна справа переходить в мої руки , а Богдан йде в політику.

Та Золотову не впізнати.

— Могли сказати, що стану дядьком. Я б одужував швидше, — широко усміхаюсь, подаючи братові руку. Адель приємно бачити, що ми знайшли спільну мову. — Я вас вітаю і повинен перепросити.

— Не варто, все в минулому. За стінами лікарні для тебе почнеться нове життя, — підбадьорює він.

— З чистого аркуша?

— З чистого.

Здається, з плечей звалюється гора. Полегшено видихаю. Чесно кажучи, я хвилювався, як сприймуть рідні моє повернення.

— Ходімо. Адель підготувала для тебе сюрприз.

У відповідь нагороджую дівчину вдячним поглядом. Ми обоє на мить згадуємо прикрий випадок на віллі, коли я замалим зумів стриматись, і одразу заштовхуємо спогад у темний закутень пам’яті. Минуле є минуле, не станемо його ворушити.

Коли територія приватної клініки залишається позаду, настрій в трьох летить по висхідній. Я жартую, почуваюсь цілком здоровим і готовим до нової справи. Головне — аби не зустрітись з колишньою пасією.

Ми їдемо за місто. Богдан зупиняє машину на подвір’ї чималого маєтку.

— Братику, у вас гарне сімейне гніздечко, — розглядаюсь по сторонах. — Щоправда, біля входу не вистачає невеличкої скульптури у вигляді русалки з глечиком в руках.

— Ми надаємо тобі можливість реалізувати творчий потенціал. Оскільки житимеш з нами, твори від душі. Власне це і є частина сюрпризу.

Звертаю на Адель переповнені вдячності та здивування очі.

— Дякую за прихисток. Та із мистецтвом покінчено. Митець у мені вмер. Якщо чесно, то хотів переїхати у батьківський будинок.

— Він виставлений на продаж. Занадто багато спогад залишив по собі, — з неприхованим болем в голосі кидає Богдан. І цю тему теж закрито.

Він прочиняє перед мною двері, пропускаючи першим.

— Ласкаво просимо. Почувайся як вдома, — промовляє дівчина.

— Дякую, Адель. Золотовим поталанило з невісткою.

— Я просто дуже кохаю свого чоловіка, — пригортаюсь до Богдана. Його долоня лягає на поперек. Вона у надійних руках.

Для початку підіймаємось з Богданом в кабінет, щоб підписати необхідні документи, якими мене уповноважать на керування сімейним бізнесом. Поки він шукає у сейфі папери, я уважно стежу за кожною емоцією на його обличчі. Виглядає спокійним і розслабленим, ніби не кермо передає, а листи кур’єру. Ніколи б не подумав, що з такою легкістю довіриться і уступить заслужений пост.
Ніби прочитавши мої думки, Богдан пояснює: