РОЗДІЛ 24 "Поради"

АНДРІЙ

На вечір погода псується кардинально. Зривається вітер, з шаленою швидкістю залітає в помешкання, шматуючи ролети, що ніби паруса натягуються від протягів.

— Андрію, Андрію! — гукає з першого поверху Мар’яна. — Допоможи закрити вікна. Зараз почнеться злива. Чуєш? Андрію?

Мовчу. Не хочу навіть слова сказати. У німій душевній тиші я знаходжу спокій. Адель хороша дівчина, та я потребую самотності.

— Андрію, я зайду! — стукає у двері.

— Не треба, залиш мене, — шепочу пересохлими губами.

—Я зайду, — повторює і секунду повагавшись, натискає на дверну ручку.

Двері піддаються, відкриваючи зору залляту приглушеним світлом кімнату. І те, що всередині.

Щоб не кричати від жаху, Адель прикриває рот долонею.

Повсюди безлад. На підлозі валяються жіночі сукні, футболки, навіть спідня білизна. Все вперемішку з численними фотографіями. Речі й фотографії моєї Мар’яни, моєї коханої, яка втекла від мене божевільного. Їх сотні — більші, менші, величезні портрети. На стінах картини. На картинах одне єдине обличчя. Юна світловолоса дівчина з гарними блакитними очима та м’якими губами. Її зовнішність виразна, ідеальна, пропорційна. Саме про таких говорять — муза. Кожна світлина — вона. І кожна передає неповторний, рідкісний, жіночий шарм. Моя Мар’яна ніби джерело — сповнена свіжості та дзеркальної чистоти. Від неї не можливо відвести погляд, таку не можливо забути.

І… Вона так схожа на незавершену скульптуру, яку майстер доробляв з Адель.

Дві Золотові дійсно мають спільні риси: довге світле волосся, правильні риси обличчя. Тільки Мар’яна — янгол, що спустився на грішну землю.

Я сиджу прямісінько на підлозі посеред розкиданих пляшок, у тремтячих руках тримаю фото коханої.

А біля ніг валяється пістолет. Я не пам’ятаю, як дістав його. Відчай. Пекельний. Нестримний.

Долонею розтираю сльози, котрі градом котяться по щоках. Хочу поговорити, вперше розповісти комусь про власний біль.

— Я кохав її. Дуже… І вона кохала, проте залишила, не змогла витримати мого темпу. Мене болить від того, що не зламався заради неї. Не зміг вчасно. А зараз тону без Мар’яни, падаю на дно. Адель, я не хочу жити, бо життя нічого не вартує без кохання.

— Я добре знаю, що таке зрада коханої людини, знаю як це, коли від тебе відмовляються, наприклад, заради грошей. Батько продав мене твоєму братові, а коли Богдан погодився відпустити — коханий обрав хорошу роботу і теж зрадив. Я знаю, як це тонути. А ще на власній шкурі відомо, що виплисти можливо. Тільки був би хтось поруч.

— Богдан допоміг тобі виплисти? — перепитую скептично. Тим часом вона сідає прямісінько на пістолет.

— Так. Він зцілив мене коханням. Я люблю його.

— Брешеш!

Заперечно хитає головою.

— Справжні почуття не зіграти, але біль від кохання можна пережити. Тобі потрібна допомога. Дозволь, я зателефоную Богданові і все розповім.

— Тільки не йому. Богдан не визнає слабкості і своїми докорами доламає мене.

— Тоді фахівець. Я викличу лікаря. Добре?

Господи, чому? Чому ця дівчина допомагає? Не тікає? Не боїться?

— Ти так схожа з нею. Коли вперше тебе побачив, не повірив власним очам.

Пелена затягує мазок. Мене тягне до Адель чи до Мар’яни. Вони такі схожі.

Обережно торкаюсь її волосся, ковзаю довгими пасмами.

— Тобі треба відпочити, — делікатно вивертається від мене.

Та пристрасть зачіпає серце. Подаюсь вперед, хапаю за плечі. Бляха, перед очима Мар’яна, її губи.

Проте запах… Чужий, іншої жінки.

Послаблюю хватку і втеча рятує її, рятує нас.

Адель повертається через деякий час з лікарем. На щастя, він не мучить довгими настановами, а без зволікань ставить крапельницю та береться виводити з коматозного стану.

Вранці мені значно краще, а враховуючи поруч присутність Адель — взагалі прекрасно.

— Я сьогодні спілкувалась з Богданом.

— Хоче, щоб ти повернулась?

— Так! Я сказала, що через три дні куплю білет.

Затримуюсь на Адель проникливим поглядом, у якому висловлюю німе прохання не їхати, не залишати самого в стінах будинку. Однак просити про це я не буду і не маю права. Дружина брата стала свідком найважчих хвилин і пережила немалий стрес, коли п’яний накинувся на неї. Добре, хоч спам’ятався вчасно. Інакше… Пояснення моєму вчинку не знайшлося б.

— Але ти повинен долікуватись, — стискає мої холодні пальці у знак підтримки.

— Я занадто молодий, щоб вмирати.

— Ти будеш щасливим. Згадаєш мої слова.

— Я можу дещо попросити?

— Звісно.

— Телефонуй мені, будь ласка.

— Але за однієї умови. Про твій стан доведеться розповісти Богдану і батьку. Підтримка рідних — це найкращі ліки.