РОЗДІЛ 21 "Несподіванка"

МАР'ЯНА 

Тремтячими пальцями кладу блістер з пігулками на тумбу. Жодна не використана. Жодна!!! Якщо Андрій дізнається — розізлиться і піде на крайні міри. Та якщо нічого не станеться? Є безліч пар, які роками не можуть мати дітей.

Закочую очі, тамуючи бажання завити від відчаю. Як могла забути? Золотов чітко наголосив на необхідності протизаплідних. У разі небажаної вагітності звинуватить мене, мовляв, зумисне не приймала ліки, щоб таким підлим чином вискочити заміж.

А я не хочу заміж за Андрія. Він чудовий, ніжний, багатий, вродливий, але такі чоловіки не готові пожертвувати собою заради сім’ї. Вітер не втримати.

На очі набігають сльози. Хочеться вже тікати.

Золотов стукає у двері ванної і мені доводиться поспіхом змити кілька пігулок в унітаз.

— Все гаразд? — запитує він, проникливо роздивляючись мене з ніг до голови. За долю секунди я натягую на вуста посмішку.

— Вія в око потрапила. Не хвилюйся.

— Я хочу завжди бачити свою музу в гарному настрої. Особливо сьогодні.

— Знову вечірка? — не вдається приховати гіркоту в голосі, про що одразу шкодую. Божевільна. Сама рубаю гілку, на якій сиджу.

Протягом останніх кількох місяців (а вони видались край насиченими) я пізнала багато граней творчої натури митця Андрія Золотова. Найбільша — не жінки, як спершу думала. Його захоплення набагато серйозніше.

Андрій п’є. Без міри, до повного забуття. Та й на гулянки запрошує різношерстий народ. Наприклад, минулого разу у студії я застала відверту сцену — два хлопці й дівчина між ними. А коли зробила Андрію зауваження з приводу забавок його друзів, отримала порцію критики, негативу і звинувачень. Коханий записав мене в ряди родичів, які постійно контролюють волелюбну душу.

Ні, Золотов не доріс до сім’ї. Без жалю пошле на аборт.

Пронесе.

Повинно минути.

Важко зітхаю, а чоловік знову підозрює:

— Мар’яно, останні дні ти напружуєш. Мені не подобаються твої часті зміни настрою. У цьому будинку ми живемо за моїми правилами. Здається, я виразився чітко.

Все просто. Його будинок, його правила, його гроші.

Та хіба кохають за гроші і будинок?

Ні?

Зате правила можуть роз’юшити серце.

— Я запросив кількох знайомих. І … і будуть дівчата.

— Ескортниці? — пирскаю, вкотре не втримавши язик за зубами.

Золотов крокує назустріч, несподівано його пальці торкаються підборіддя, вимагаючи дивитись прямісінько в чорні очі. І я дивлюсь. Змагаюсь. Намагаюсь витримати. До носа долітає запах алкоголю.
Пив. А якщо починає пити з одинадцятої ранку, то до закінчення вечірки відправиться в нокаут.

Не приховуючи злості, відкидаю його руку та йду у спальню. Сльози і розчарування вже не вдається стримати. Єдиним бажанням залишається втекти з білих стін, прогулятись, насолодитись спокоєм і відсутністю Андрія, який вривається слідом у кімнату.

— Ти куди зібралась? — злиться він, вгледівши як перевдягаюся в шорти і футболку.

— Прогуляюсь узбережжям.

Намагаюсь говорити спокійним тоном, проте голос зраджує. Хлопець ловить спектр негативних емоцій у свою адресу.

— Залишимось в кімнаті, — звужує очі та береться розстібати ґудзики на широкій сорочці.

Красномовний натяк на секс викликає всередині протест.

Не хочу, не в тому я стані.

— Відстань, Золотов! Я сказала, що пройдусь! Чи я рабиня твоїх грошей?

— А я наказав залишитись.

З цими словами щосили хапає за руку і штовхає на ліжко. Дикий страх підступає до горла. А Золотова не спинити. Чорні очі добирають божевільного блиску, затягуються поволокою бажання, бажання доказати свою зверхність.

Відповзаю до спинки ліжка, підтискаю ноги.

— Не треба. Не роби боляче, не перетворюйся у такого монстра як Багров. Андрію, зупинись!

На певний час Золотов застигає на місці, пронизує крижаним поглядом. Так дивляться люди, які балансують не межі «хочу-утримаюсь».

Мене рятує голос Синиці на першому поверсі, який несподівано заглянувши в гості, гукає господарів вілли.

На щастя, Андрій приходить до тями. Зі словами «вибач» виходить до друга.

Залишившись наодинці, обхоплюю коліна руками. Болить на серці. Хтозна чим би закінчилась злість коханого.

У його душі живе алкоголь.

Андрій знову зазирає у кімнату. Тільки цього разу зупиняється на порозі і запитує у ледь прочинені двері:

— Мар’яно, спустишся до нас?

Говорити, що погано почуваюсь, якось незручно.

— Через кілька хвилин.

— Я зроблю каву.

Кава… Кава… уява домальовує її густий насичений аромат і відповідь організму не змушує довго чекати. Гидка нудота нападає так раптово, що ледве встигаю добігти до вбиральні. Мене вивертає і я не розумію, якого біса. Я ж не снідала…