РОЗДІЛ 20 "Новий крок"

МАР'ЯНА 

Мене ніби вичинили, зняли шкіру і приклеїли іншу. Потім принесли сукню — стильну, тонку, відверту і самі ж натягнули. А навівши останні штрихи, дали босоніжки на ультрависокій шпильці.

— Готові? — запитує дівчина — мій персональний мучитель протягом останніх п’яти годин. Ввічливо так усміхається, мовляв, не я піддавалась найінтимнішим процедурам на її очах. Ковтнувши клубок в горлі, ледь помітно киваю головою.

І тоді мені приносять величезне дзеркало у весь зріст.

— Клас, — захоплено сплескує в долоні вона, горда власною роботою. Я не кліпаю. Не знаходжу сил вимовити слово. Ні, я не знаходжу сил прийняти дівчину у відображенні.

— Це я? — запитую з нотками захвату в голосі. — Це справді я?

— В Андрія Золотова ідеальний смак. З усіх його натурниць — ви найкращі, — з неприхованою заздрістю сповіщає дівчина.

— Давно знайомі?

— Коли Золотов прилітає в Іспанію, я допомагаю йому з музами.

Оте «музами» потрапляє в самісіньке серце. Я натягнуто усміхаюсь, подавлюючи бурю ревності.

Схоже, в Андрія багато граней, а ще більше скелетів у шафі.

— Ви вродливі, маєте шанс затриматись. Тож користуйтесь моментом і отримайте максимум від багатого покровителя.

— Золотов — не покровитель, — відчуваю як дикі кішки рвуть душу.

— А хто? Наречений? — вибухає реготом. — Сама утриманка, а корчиш з себе королеву. Та мені байдуже. Не ти перша, не ти остання. Мені ж головне моя робота і гроші, які отримую за неї.

Кинувши погляд на наручний гаджет, вона поспішає спровадити до машини, припаркованої під салоном краси. При цьому тримає під лікоть, щоб я не гепнулась на каблуках, яких ніколи не взувала.

Мій настрій котиться нижче плінтуса. Не радує ні виразний макіяж, ні елегантна сукня, ні професійна зачіска, ні те, що з гидкого каченяти я перетворилась у витонченого лебедя.

«Утриманка», — товче серце в такт.

«Утриманка». — стискається душа в грудях.

Машина повільно котиться вечірніми сутінками, що плавно огортаються острів своїми сильними обіймами. Тенерифе світиться вогнями, виграє яскравими барвами безтурботного райського життя.
Стираю сльозу, яка непрохано виповзає на обличчя. Стилістка має рацію, я не перша і не остання у спинку Андрія Золотова.

— Дурепа, навіщо закохалась? Було б легше без почуттів.

А тим часом таксі наближається до вілли. Здаля помічаю світло в одному вікні — його спальні. І сьогодні я теж стану його, бо ж недаремно з мене творили принцесу.

Зберись, Мар’яно, запхай лайливі слова в найтемніший закуток здорового глузду. І хоча б сьогодні не переймайся завтрашнім днем. Перестань піддаватись самобичуванню. Мабуть, кожна дівчина мріяла б, щоб її перший раз стався з неймовірним красенем, у неймовірній обстановці, на неймовірній віллі. Більшість твоїх одноліток давно живуть статевим життям і в кращому варіанті втратили цноту на задньому пасажирському сидінні.

Роблю кілька глибоких вдихів, подумки посилаю стилістку якомога далі і з гордою поставою виходжу назустріч Андрію.

Він як змій спокусник пожадливо роздивляється свою нову іграшку, зустрічаючи її на сходах будинку.

Ідеальний.

На ньому білі штани, біла із закачаними рукавами сорочка, її ґудзики розстебнуті майже до половини грудей, показуючи м’язисту частину. Очі привертає велике намисто, яке доповнює образ морського бога. Його русяве волосся гладко зібране у високий пучок, борода акуратно підстрижена.

Господи, він теж готувався?

Звісно!

Моя сукня біла, сягає п’ят, а з кожним наступним крок еротично оголює стегно. Андрій продумав все до найменших дрібниць. І навіть свічки, якими виокремлено доріжку до святково накритого столу, спеціально підібрали в тон вечірніх нарядів. Така турбота, щире захоплення витісняють переживання на інший план, далекий і другорядний план.

— Привіт, — першим вітається Андрій. Його теплі руки знаходять мої і він цілує кісточки пальців. — Ти прекрасна.

— Дякую, — ковтаю і біль, і радість. У ніс залітає терпкий запах його важких чоловічих парфумів. Я люблю, мені подобається.

— Я замовив вечерю. Мабуть, зголодніла.

— День видався насиченим, — чесно зізнаюся, пригадавши, що востаннє їла вранці. У відповідь шлунок видає бойовий клич.

— Ходімо, — вказує на стіл Золотов, продовжуючи тримати за руку, і допомагає присісти на стілець.

Кожний його жест — це зваба, кожний короткий погляд переповнений пристрастю. Здається, він би з радістю відкинув прелюдії і взяв мене прямісінько на цій білій скатертині.

Розіллявши у келихи вино, загадково усміхається. Очі примружені, у них ховається загадковий блиск.

Приємно почуватись перед чоловіком бездоганною на всі сто.

— Мені здається, чи тобі не комфортно? — цікавиться він.

— На підборах ходити не вмію, — ніяково зізнаюсь.