РОЗДІЛ 19 "Вибір"

МАР'ЯНА 

Я сама роблю вибір. Свідомий. Дорослий. Відповідальний. Переступаю через гордість, власні упередження, переконання, мрії. І справа не у вдячності.

Я просто хочу відчути себе щасливою, поруч з коханим чоловіком, який за короткий проміжок часу встиг зайняти найтепліше місце в моєму серці.

— Не пошкодуєш? — запитує Андрій, коли тягнусь до гумки трусів. Заперечно хитаю головою, торкаюсь його рота губами, повністю переймаючи на себе ініціативу та відповідальність. Його бажання штовхає діяти рішуче, повністю віддатись і жити одним днем, однією миттю.

— Я божеволію, — стогну, притискаючись носом до шиї, вимальовуючи невидиму доріжку до вуха.

— Стривай, — раптом перехоплює мої руки Золотов. Без зволікань він кидає мене спиною на ліжко і вже сам контролює кожний порив. — Зупинись.

У чорних очах досі вирує пристрасть, яку відчайдушно намагається вгамувати. Розум бере гору над почуттями. А я не можу втямити, що відбувається. Він сам же прагнув близькості, сам штовхав до інтиму.

— Чому? — запитую без тіні ніяковіння.

Андрій послаблює хватку і врешті-решт опускається поруч на подушку. Ми обоє дивимось у стелю, лише збите дихання видає спонтанне шаленство.

— Не тут і не зараз. Ти заслуговуєш на більше, ніж просто секс у готельному номері. Я поспішив.
Зізнання викликає щиру усмішку та лестить самолюбству. Отже, не все так погано, як видається на перший погляд. Є щось живе і світле в зашкарублій душі митця.

— Андрію, можна я дещо запитаю? — перевертаюсь на бік, втуплюючи в нього погляд. Пальці самі тягнуться до скуйовдженого волосся, перебирають, бавляться завитками. На дотик воно жорсткувате, як і волосинки на широких атлетичних грудях Золотова.

— Зараз? — супить брови, відчуваючи неприємний момент. Цілую у скроню.

— Зараз. Розкажи про свій перший раз.

Мої щоки заливаються багрянцем. Соромно і водночас цікаво. Однокласниці залюбки ділились секретиками, а ось почути враження хлопця належить вперше. Красиві губи чоловіка розтягуються в усмішці, обличчя добирає полегшення.

— Думав, запитаєш скільки мав жінок, — хмикає. — Хоча, — теж розвертається до мене обличчям.

Наші очі перебувають на одному рівні. — Хоча питання неординарне і ти будеш єдиною дівчиною, якій скажу правду.

Його тонкі граційні пальці підчіплюють сосок правої півкулі, пестять горошину.

— І? — тремчу чи то від цікавості, чи то від дотиків (швидше останнє ніж перше).

— І було страшно. Настільки, що не кінчив.

— А таке можливо? — питання ставить його в глухий кут.

— Коли боїшся накосячити, обов’язково накосячиш. Та жінка виявилась мудрішою за зеленого хлопчиська, не подала вигляду. Я дуже рознервувався і втік з її квартири. Це зараз смішно, а тоді я зациклився, шукаючи проблему в собі.

— І як вийшов з депресії?

— На студентській вечірці напився, а на ранок прокинувся з одногрупницею в ліжку. Тож фактично нічого не пам’ятаю.

Якось уявити Золотова наляканим хлопчиськом важко. Він проникливо зазирає у вічі, долоня замирає на щоці.

— Ти нікому не скажеш?

— Ні, будь певний. Це наша таємниця.

В очах навпроти зароджується щось на зразок довіри. Зізнання про неприємний перший досвід трохи збентежило Андрія. Проте зробило на крок ближче до мене, до нас.

Прикладаю чоло до його, насолоджуюсь рівним диханням і переконуюсь, що я прийняла раціональне рішення, вирішивши грати за його правилами. Нехай не кохана, нехай коханка та поруч з ним, з коханим.

Я не претендую на серце Золотова. Мого вистачить на двох.

Наївна.

Це згодом я зрозумію суть вислову «кохання — не гра в одні ворота». Згодом…

Андрій обожнює зміни, нові враження та емоції на межі. Покупка вілли — прояв його вітряної натури.

Він захотів і отримав. Задумав — і здійснив.

Будинок, до якого нас з невеликим багажем підвозить таксі, заворожує. Він розміщений біля самісінького океану, з власним пляжем і зручним пірсом. Ще спускаючи з крутого підйому вниз, милуюсь білосніжністю стін та темними панорамними вікнами, він контрастує на фоні зелених пальм та синьої гладі води, обіцяє омріяний рай на землі.

Озираюсь по просторому подвір’ю. У нашому розпорядженні величезний басейн, дві тераси (на першому і другому поверсі відповідно), великий стіл і крісла для сніданків просто неба, чудернацький фонтан у вигляді грізного морського бога Посейдона. І все це… Я тут житиму… Убога нора, у якій провела вісімнадцять років, видається чимось нереальним і далеким, забутим і стертим.

Як тільки валізи опиняються на покритті, а водій залишає нас наодинці, Золотов знаходить мою руку, переплітає пальці. У жесті криються всі слова, які киплять на серці.

— Готова? — запитує, наче зараз ми пригнемо у бездонну прірву. Хоч на його красивих губах грає усмішка, та нервує. Я відчуваю легке тремтіння. Дивно! Хвилювання взагалі притаманне Андрію?