РОЗДІЛ 18 "З чистого аркуша"

АНДРІЙ

Якби почув, що земля зійшла з орбіти, я б менше здивувався. Якби мені сказали, що мою душу купив диявол, я б змирився. Та якби у мене забрали свободу, я б збожеволів.

Слова Мар’яни «Я кохаю тебе» — б’ють дзвоном у скронях. «Я кохаю тебе» — холодить мою кров. «Я кохаю тебе» — вибиває землю з-під ніг. Я просто не готовий чути зізнання, а сумніватися в їхній щирості немає підстав, бо Золотова промовляла їх спросоння, не усвідомлюючи, що я дійсно поруч і тримаю в обіймах.

Так, я відсторонився. І Мар’яна теж, підібгавши ноги, сідає на ліжко. Між нами зависає затяжна, незручна мовчанка. Потираю перенісся. Що сказати не знаю. Будь-яке слово ранить її ніжну душу.

— Мар’яно, я не шукаю кохання, — нарешті спромогаюсь відповісти, аби подолати нескінченну прірву, у яку перетворились кілька сантиметрів між нами. — Я чітко висловив свою позицію. Поки нам добре — ми разом. Я не готовий одружитись, не готовий зв’язати себе сімейним життям. Навіть не так. Я не створений для нього. Я занадто люблю свободу, — зриваюсь на ноги й міряю кімнату широкими кроками.

А вона все мовчить. Хоч би схлипнула чи видихнула. Продовжую:

— Як чоловікові мені приємна твоя симпатія. Однак не можу обіцяти взаємні почуття, бо не здатний кохати.

— Ти ніколи не кохав? — з якимось відчуженням в голосі цікавиться дівчина. Застигаю, почувши її питання. Здавалося б воно просте і в той самий час таке відверте, що я не знаходжу елементарної відповіді.

— Ніколи, — розводжу руками, — і не скажу, що це погано.

— Але ж ти любиш жінок? — продовжує Мар’яна.

— Любити не означає кохати. У вас я знаходжу натхнення, люблю прекрасне. І ти моє натхнення, прекрасний ідеал краси. Тож пропоную вдати, що ти нічого не говорила, а я нічого не чув.

— Ось так просто?

— Ось так банально, — стенаю плечима. — Розмови не було, я нічого не чув. І повір, для всіх буде легше, коли не порушуватимемо тему почуттів.

Поки Золотова знову не запитала, я тікаю у ванну кімнату. Саме тікаю, капітулюю, злякавшись і її сліз, і її вмовлянь, і її почуттів.

Алкоголь вивітрився давно, а краще б тримав і я не почувався такою паскудою, як зараз. Я вчинив жорстоко з дівчиною, розмазав по стінці зізнання, принизив, але повестись інакше не можу. Свобода — моє все.

Під контрастним душем стою добру годину, прокручуючи в голові різні варіанти подальшого спільного проживання з Мар’яною. На щастя, з віллою проблеми владнались. Синиця позичив грошей, а на вечірці я отримав вартісне замовлення. Коштів вистачить на звичне життя та машину. Вже завтра ми переїдемо в будинок. А Золотова… Вона змириться з долею утриманки.

Повернувшись у спальню, застаю Мар’яну на терасі. Загорнувшись у ковдру, вона вдає роздивляння нічного міста. Насправді втекла, аби не бачив сліз, яким дала волю.

Переболить. Сильна дівчинка, справиться.

Я лягаю у ліжко, розвертаюсь до тераси спиною. А на душі так паскудно, ніби сам знаходжусь на місці Золотової.

Дивно, та мені не байдужа її думка про мене.

Тривожить совість.

Відганяючи надокучливі докори, стискаю повіки та намагаюсь заснути. Вранці буде легше. Ми справимось. Переболить в обох.

Все-таки я добре розбираюсь в жінках і прекрасно володію власними емоціями. Новий день починається з чистого аркуша.

— Доброго ранку, — широко усміхається дівчина, коли підводжусь з подушок на лікті та проникливо роздивляюсь її за збиранням валізи.

Спершу прикидаю, що надумала втекти після нічних зізнань і розчарувань.

— Вирішила поскладати речі.

— Правильно, зараз я замовлю сніданок в номер і поїдемо на віллу. Всі питання з договором купівлі-продажу вирішенні.

— Гарна звістка, — ніяковіє і потуплює погляд. Якби не старалась приховати справжні переживання, сумні очі видають правду. Їй болить на душі. Дуже.

— Ходи до мене, — плескаю долонею поруч. — Відпочинь.

Без поспіху наближається, забирається під ковдру. Я пригортаю тендітну фігуру, намотую на палець пасмо довгого світлого волосся, вдихаю його ніжний квітковий аромат. Її тендітна долоня лягає поверх лівої частини грудей і від дотику моє серце забивається у шаленому ритмі. Ми мовчимо. А я роздивляюсь порцелянове личко, обриси якого вивчив до найменших дрібниць. А що вивчати? Воно ідеальне, правильне, красиве. Навіть закривши очі, зможу відтворити його контури.

Жахливі сліди побоїв зникли, немає гидотного аромату, яким разили її речі. Тепер в моїх руках квітка, тендітний вразливий бутон, що почав розцвітати. Для мене.

— Мені добре з тобою, — шепочу у скроню і втискаю у себе сильніше. Господи, коли встигла стати рідною, невіддільною частинкою? Заперечуй не заперечуй, а до Мар’яни божевільно тягне.

— Андрію, я рада, що ми зустрілись. Ти мій промінчик світла, але я не хочу стати темрявою, яка його поглине. Тому гратиму за твоїми правилами.

«Правила, як вони дістали», — вертиться на язику, проте мовчу.

— Знаєш, про що мрію?