РОЗДІЛ 17 "Я скажу"

МАР'ЯНА 

Зі сну пробуджує голос із сусідньої кімнати. Прислухаюсь. Андрій розмовляє телефоном на підвищених тонах.

— Так, ти все правильно зрозумів. Я хочу забрати свою частку капіталу із сімейного бізнесу. Ні, мені не начхати на достаток сім’ї. Тату, послухай! Ці гроші потрібні мені для купівлі нового будинку. Де? В Іспанії, на Тенерифе. Я не з’їхав з глузду. Стривай.

Далі він вмовкає. Чую, як телефон падає на підлогу, як грубо виражається Андрій. Схоже, його плани стосовно вілли зазнають фіаско. Навшпиньках підходжу до нього. Золотов стоїть спиною, зосереджено розглядаючи ранок за вікном. На інтуїтивному рівні відчуваю його напругу та роздратування. У таку мить краще не чіпати. Та я роблю крок вперед, обіймаю, пригортаюсь.

— Повернімось додому, — ледве шепочу сухими губами. Страшно їхати в пекло, з якого втекла, та створювати труднощі я не маю найменшого права.

— Не обговорюється, ми залишаємось тут, — беззаперечним тоном відповідає Андрій. — Я візьму нові замовлення, працюватиму і зможу нас забезпечити. Не хвилюйся.

— Тоді відклади придбання будинку.

— Ні, я хочу свій дім на Тенерифе, де житимемо разом.

Він обертається, торкається чолом мого чола, зазирає у вічі, а потім пристрасно цілує, що ноги мої підкошуються, що забуваю де день, а де ніч, і всі проблеми, і всі недомовленості. Я тону від його дотиків, від його ніжності, від його бажання, яке наростає по висхідній.

— Прогуляємось сьогодні, — запитую, відсторонившись та вгамовуючи збите дихання.

— Більше! Подивимось на наш новий будинок.

— А гроші? Вибач, що підслухала розмову.

— Гроші, гроші, гроші, — тягне Золотов. — Гроші будуть. Синиця допоможе.

— У тебе хороший друг.

— Хороший. Я залежний від нього, інколи без його допомоги та знайомих — безпорадний. Все, ходімо у ресторан, відсвяткуємо початок нашого нового життя.

Андрій дарує свою фірмову, чарівну усмішку, купляє мою довіру.

З номера виходимо взявшись за руки як справжня пара. Снідаємо у прекрасному ресторані з виглядом на океан, а потім довго гуляємо островом, його вузькими вуличками, милуючись неймовірною архітектурою казкового раю. Разючий контраст між місцем, у якому виросла, і місцем, де житиму.

Ближче до вечора з нами зв’язується Синиця та пропонує оглянути варіант вілли. Частину розмови чоловіків я не чую, бо Андрій відходить вбік. Вочевидь спілкуються про суму, якої не вистачає. Золотов не хоче посвячувати мене у фінансові проблеми. Сильний. Незалежний. Амбітний. Такі люди тримають емоції в собі.

— Нам ще треба машину, — повертається в піднесеному настрої.

— Знову витрати, — намагаюсь зупинити його раптовий порив. Натомість Андрій вкладає мої руки у свої, підносить пальці до губ та ніжно цілує.

— Припини почуватись тягарем. Ти моя муза, яка повинна надихати, створювати атмосферу затишку та комфорту. Коли дивлюсь на тебе, хочу повернутись в майстерню. Тому прошу — усміхайся, не переймайся земними проблемами. Дозволь самому їх вирішувати, а головне — приймати рішення.

— Андрію, ти повністю позбавляєш мене права голосу, — намагаюсь пожартувати.

— Твій голос належить мені, — подається вперед і вкотре цілує в губи. Його поцілунки змушують забувати про всі справи світу.

— До речі, сьогодні ми відправляємось на материк. Нас запросили на вечірку.

— Стривай, але ми тільки увечері прилетіли. Твої друзі вже знають? — дивуюсь.

— Я — людина публічна, люблю соціальні мережі.

З цими словами показує своє фото в аеропорту. Усміхнений позує навпроти входу у термінал. Сам. Без мене. Щось болюче закрадається у серці.

«А що хотіла? Щоб Золотов засвітив твоє обличчя»? — дорікає совість і я одразу присікаю саму себе.

— Не проти, якщо залишусь в готелі? Я втомилась.

— Ні, — заперечно хитає головою. — Познайомлю з друзями, побачиш моє життя з іншої сторони. Крім того, на таких вечірках можна знайти замовника.

— Боюсь, що заважатиму, що не впишусь в загальну картину.

Я справді не хочу йти на гуляння. По-перше, нікого не знаю. По-друге, не навчилась розбиратись в характері і настроях Золотова. По-третє, почуватимусь не у своїй тарілці. Я не те, що на вечірках, в нічному клубі жодного разу не була.

На щастя, чоловік не наполягає. Щось клацає в телефоні, усміхається кутиками губ.

— Чудово, вибив запрошення на вечірку за зачиненими дверима. Замовлення вже в кишені.

А в мене мурашки нагадують про минуле. За такі закриті двері нещодавно потрапила я, і за роботу зі мною Золотову пропонували чималі гроші. Він не гребує заробітком, бо це друга сторона медалі його таланту. Не завжди чесна сторона.

— Натурницю візьмеш їхню? — запитую, потуплюючи погляд. Несила схреститись очима, оскільки до дрижаків боюсь почути правду.

— Про мою темну сторону твоїй прекрасній голівці не слід думати. Гроші, як говориться, не пахнуть. У всіх живуть скелети в шафі. Я проведу тебе в номер та відправлюсь на материк.