РОЗДІЛ 16 "Неодмінна умова"

МАР'ЯНА 

Номер розкішний, мабуть, вартує чимало. Оглядаюсь по двох просторих кімнатах і боюсь торкнутись вишуканих меблів чи ненароком зачепити одну з численних статуеток, якими прикрашено все довкола.
І завмираю переляканими очима на громіздкому двоспальному ліжку, застеленому блакитним покривалом та ніжно-жовтими подушками.

Сьогодні.

Його.

Теплі чоловічі долоні лягають на плечі, делікатно стискають та притягують до широких грудей. Збите дихання Золотова ковзає по шиї, викликаючи хмару мурах, котрі виступають на шкірі дрібними сиротами. Та всередині мене зароджується холод і панічний страх, який здавлює горло та не дозволяє вимовити хоча б слово. Андрій вловлює моє напруження.

— Ей, ти чого боїшся? Думаєш, я тебе скривджу?

— Андрію, — різко розвертаюсь обличчям. На мене дивляться широко розкриті темні очі. У них виглядаю зляканим зайчиськом, що не має куди тікати з глухого кута. — Все якось швидко відбувається. Я… Я розгубилася…

Відкидаю його руки та роблю крок до вікна. За склом відкривається карколомний вид на блакитні води океану. Хвилі піняться, летять на берег і розбиваються об м’який пісок. За цим видовищем можна спостерігати вічність, проте я настільки занурена у свою реальність, що не помічаю краси острова. Не можу ні на що реагувати, окрім чоловіка за спиною. Мене тривожить майбутнє з ним. Вдома, потрапивши у пастку небезпек, я бачила в Золотову опору, захист, єдиний вихід з біди. А тепер я ніби у новій пастці, і не готова втрачати голову.

— Я тебе чимось образив? — супиться він.

— Та ні, навпаки, я безмежно вдячна за допомогу і порятунок.

— Тоді я вже нічого не розумію, — сходяться на переніссі брови. Обличчя добирає суворого вигляду.

За долю секунди він стає непробивним панциром. З таким Золотовим складно розмовляти.

— Добре, — здіймаю руки догори. — Скажу відверто і прямо. Я не готова позбутись невинності просто зараз.

Очі в Андрія округлюються. Мить мовчить, а потім вибухає реготом, аж сльози бризкають на вії. Його реакція бентежить.

— Ти смієшся? — здивовано перепитую.

— Оце і все? — нарешті заспокоюється він. — Тривожить те, що станеться невідворотно, тобто рано чи пізно, зі мною, або з кимось іншим?

— На жаль, наші погляди різні. Буде краще, якщо знімемо два номери.

— Я вже говорив, — в голосі Золотова звучать нотки металу. — Що буде краще — вирішуватиму сам. І сьогодні ми залишимось тут. І завтра теж будемо разом. Я втомився та хочу відпочити. Сподіваюсь, не будеш проти, якщо першим піду в душ?

Не встигаю сказати слова, бо він, нервуючи, зникає за сусідніми дверима. Звідти роздається дзюрчання води, а я без сил опускаюсь на край ліжка. Життя знову котиться долілиць. Закривши долонями лице та тамуючи сльози, що нещадно просяться назовні, очікую своєї черги.

Я теж втомилась. Пережитий стрес, подорож, а головне — невідомість, вимотують нерви і доводять мене до крайньої межі. Складається враження, що потребую допомоги психолога.

Андрій виходить з ванної, бере у валізі чистий одяг, без сорому при мені переодягається.

Гарний.

Ідеальний. Як не зирити?

Лягає в ліжко, підбиває подушку.

— Вже пізно, — звертається до мене. — Купайся і лягай спати.

— А, — виривається з моїх губ.

— «А» нехай тебе не турбує. Я ж не звір якийсь. На все свій час. Солодких снів, мала.
Він розвертається до вікна, всім своїм зовнішнім виглядом показуючи, що абсолютно байдуже до Мар’яни Золотової.

Гора з плечей падає, страхи відступають, а на заміну їх приходить картання, мовляв, як могла звинувачувати його?

Тож приймаю душ і швидко забираюсь під ковдру до Андрія, обіймаю із-за спини, втикаюсь носом у передпліччя, дарую вкрадливий поцілунок.

Мій.

З ним так добре і спокійно.

Він не образить.

Ніколи.

— Можна хоч в губи поцілувати? — шепоче.

— Можна, — відповідаю тихо.

Андрій розвертається, забирає волосся з щоки, подушечками пальців веде тонку лінію по вилицях, невідривно стежить за мною. Прості дотики пробуджують хвилю всередині, спалюють мене живцем. Спіраль внизу живота перетворює на жертву, яка палає і просить.

— Дивна ти, Мар’яна, — робить свої висновки Золотов. — Хочеш, але через власні стереотипи відмовляєшся від задоволення. Тобі ж сподобається. Ще проситимеш.

А потім Андрій робить непередбачуване. Все ближче і ближче насувається, ніс торкається шиї, ось губи цілують солодко і ніжно, ось руки перебираються на плечі, на лікоть, з ліктя на живіт, стискають горошини грудей, перебирає їх пальцями, збуджує.

Від дотиків звиваюсь, горю смолоскипом на вітру, куди хилить, туди і гнусь.

І правду він говорить. Я відмовляюсь через стереотипи, через дитячу психологічну травму, через своє важке дитинство. Мама завжди тягала в дім різних чоловіків, їй було абсолютно байдуже на маленьку дитину за тонкою стіною. Я боюсь, що спробувавши раз, стрибну в аналогічну прірву.