РОЗДІЛ 14 "Моя"

АНДРІЙ

Ближче до обіду ми вибираємось з квартири. Поки спакували речі, поки прибрали, поки трохи посперечались з приводу поїздки за кордон, час сплив непомітно.

Дорогою Мар’яна нервує, покусує губи, перебирає пальці. Її страх занадто виразний.

— Я з тобою, — вкотре наголошую. У знак підтримки стискаю її крижану долоню. — Уяви, якщо матері взагалі немає вдома? Доведеться ламати двері.

— Вони не зачинені. Красти нічого, — відповідає дівчина, потуплюючи погляд у бокове вікно.

Наші світи кардинально різні. Звиклий до розкішного життя, я не сприйму її світу бідноти і виживання. Тому на під’їзді до будинку дівчини я ошелешено роззираюсь навкруги. Хіба такі місця існують? Дивно як вижила. Я подібне тільки у фільмах бачив. Моя машина викликає в місцевих справжнісінький фурор. Коли зупиняюсь біля обдертої п’ятиповерхівки з дерев’яними вікнами, бабусі навіть підходять до нас. Я ніби спустився з неба.

Мар’яна заливається фарбою. Їй соромно за місце, де виросла.

— Отже, швидко підіймаємось у квартиру, ще швидше забираємось звідси.

— Я… я не хочу, щоб ти йшов у квартиру.

— Та годі. Життя не завжди виміряється золотою ложкою. Дьогтю теж слід скуштувати.

— Андрію, я боюсь, що зміниш думку про мене, побачивши мій дім.

— Ти сьогодні летиш в Іспанію — і це головне. За інше не переймайся.

Біля перекошених вхідних дверей беру дівчину за руку. Разом заходимо у смердючу пащу під’їзду. Тут темно і сиро, моторошно і гидко.

— Стривай, підсвічу телефоном.

Паскудне відчуття відрази підкочується до горла нудотою. Їдкий запах виїдає очі, з хвилини на хвилину виверне нутрощі назовні. Він схожий на запах від одягу Золотової, коли ми вперше зустрілись на дорозі.

Під ногами пробігає чорна кішка, з диким вереском врізається в тонку смужку світла, полишену прочиненими дверима з під’їзду.

Складається враження, що зараз хтось вискочить з темряви і пірне ножем по горлі.

Мар’яна відчиняє старі потріскані двері у квартиру. Тхне аналогічно.

— Мамо, це я ! Я прийшла забрати речі. Мене привезли.

У відповідь тиша.

— Нікого немає. Швидко шукай документи.

Дівчина зникає в кімнатці праворуч, а я залишаюсь роздивлятись довкола. Мда… Халупа ще та. Притон. Повсюди валяються порожні пластикові та скляні пляшки, якийсь мотлох, старі газети. Вікно у вітальні наглухо закрите темними подертими шторами. У кухню взагалі не наважуюсь зазирати.
Мар’яна затримується і я заходжу у її спальню. Спальнею це складно назвати. Замість ліжка — канапа, замість стільця — табурет. Увагу привертає хіба стіл, на якому акуратними стопками складені зошити для нот. Їх дуже багато.

— Ти музикант? — запитую в неї, поки перебирає одяг у шафі.

— Поступила в консерваторію, та відрахували через неявку на заняття. Мама з вітчимом не випускали з квартири, боялись, що втечу.

— Підло.

— Образливо. Знаєш, скільки готувалась?

— Знаю як це, коли позбавляють мрії. Мій батько не прийняв вибору сина податись у митці і з його подачки мене вигнали з університету після першої сесії.

— І що ти зробив?

— Подався за кордон, куди його руки не діставали.

У голосі звучить неприхований сум. Завжди складно говорити про сімейні проблеми та конфлікти, особливо стороннім. Та хіба Мар’яна стороння? За короткий час вона замінила і рідню, і друзів, і роботу.

Знайшовши документи, дівчина радісно скрикує. У її очах світиться надія та захват. З речей вона хапає лише ноти і з цим невеликим багажем ми тікаємо від її минулого.

Тікаємо, взявшись за руки. Разом. І щось трепетне б’ється під грудьми. І ми вже більше ніж знайомі. Може друзі?

— Нам це вдалось! — щасливо махає у повітрі паспортом Золотова. — Нас ніхто не бачив.

— Впевнений, бабусі розкажуть про твій візит.

— Байдуже! Я тепер вільна і з тобою.

На останньому слові запинається, запитально звівши очі. Чекає моєї реакції, водночас боїться почути зневагу.

— Тепер ми тільки разом. Ти моя муза, Мар’яна Золотова.

Я подаюсь вперед, щоб відкрити дівчині дверцята в автомобіль. Крихітні сантиметри між нами зіграють ключову роль. Мене тягне до неї з магнетичною дикою впертістю. І чхати я хотів на бабусь у дворику, і на далеке від романтики місце. Є вона, я, мить.

Сантиметри між нашими губами долаються зі швидкістю світлових років. Та насолода від її губ того варта. Спершу цілую ніжно, питаючи дозволу, дозоляючи самій зробити вибір, бо шляху назад не буде. А коли відповідає, ледь ворушить своїми повними пелюстками, доводячи мене до сказу, до зриву феєрверків в головному мозку, посилюся, поглиблюю поцілунок. Ось її язик сплітається з моїм, ось її руки обвивають мою шию. Ноги підгинаються, та я ловлю її, не дозволяючи впасти. Нехай летить. Зі мною повинна тільки літати.

— Золотов, — видихає в мої губи, відсторонившись і хапаючи великими ковтками повітря. — Що ти робиш? Я…