РОЗДІЛ 13 "Коли ми разом"

АНДРІЙ

— Навіщо ти прийшла? — запитую, сівши.

У кількох сантиметрах від мене лежить Мар'яна, склавши руки на животі та втупившись у невидному точку на стіні. У світлі нічного міста, яке пробивається у велике вікно, бачу лише її силует і легкий блиск атласної піжами. Довге волосся розтріпалось по подушці, манить торкнутись, провести долонею і відчути шовковистість на дотик. Глибоке дихання виривається з грудей дівчини.

— Що ти робиш у моїй кімнаті? — повторюю голосніше.

— Не проганяй мене, будь ласка, — відповідає, уникаючи зорового контакту.

Шкода, у кімнаті панує напівтемрява, тому не можу роздивитись емоції на її обличчі. Дурість питати в красуні, що робить у кімнаті дорослого чоловіка, та присутність Мар'яни викликає в моєму серці бажання турбуватися, бути іншим, не тим, хто ганяється за розвагою на одну ніч. Продовжує:

— У будинку Багрова я багато натерпілась. Не хочу згадувати про моральний і фізичний біль, який завдали його охоронці і собаки у дворі, котрими цькували нещадно. Золотов, я боюсь залишатись сама у кімнаті. Все здається, що зараз прочиняться двері та до мене увірветься Багров з його божевільною дружиною, погрожуватимуть, ламатимуть, принижуватимуть. Я полежу біля тебе спокійно, без жодного натяку і жодного слова. Дозволь залишитись.

— Мар'яно, тобі нічого боятись. Та якщо бажаєш спати у цій кімнаті, я не проти. Твоя половина вільна.

Обіцяю не приставати.

Останні слова кидаю з легкою іронією. бо самому дивно, з якою силою тягне до Золотової. Щоб надокучливі думки не заважали відпочинку, розвертаюсь на інший бік, підпираю голову рукою. І подумки наказую собі спати. Відпочинок і сон необхідні, завтра важкий день, який почнеться з перельоту на Тенерифе.

— Дякую, ти найкращий,— щиро сміється вона, забираючись під мою ковдру.

В ніздрі залітає солодкуватий аромат її жіночого гелю для душу, її жіночого шампуню, її запах — єдиний і неповторний. Лежу не рухаючись хвилин десять, а потім таки розвертаюсь до Мар'яни, пригортаю дівчину до себе, втикаюсь носом у розсипанні локони.

— Ти обіцяв не приставати, — хмикає вона.

— Я не роблю нічого протизаконного. Солодкий снів, мала.

— Не називай малою. Я давно виросла з пелюшок, обставини змусили розбити рожеві окуляри.

— Знаю, сонце, знаю.

І тільки сильніше пригортаю її до себе. У темряві, в тиші два серця б'ються в унісон. Мені спокійно, спокійно і правильно, ніби до цього вечора я йшов довгий шлях.

На ранок ми прокидаємося в обіймах один одного. Я не відмовляю собі у задоволенні помилуватись акуратним носиком, який торкається мого передпліччя, м'якими повними губами, схожими кольором на червоний дикий мак, довгими пухнастими віями, природними і чистими, як їхня власниця.

Ковзаю подушечками пальців по вигину вилиці, пробую на дотик оксамитову шкіру на шиї. Пальці самі повзуть по руці, дістаючись тонкого вразливого зап'ястя. Коли її повіки розплющуються, а на вустах з'являється легка усмішка, я відчуваю щастя, правильне щастя, закономірне. Мовчки дивимось у вічі, і ця мовчанка красномовніша будь-яких слів.

— Привіт, Золотова.

— Привіт, Золотов.

— Ти перша дівчина у моєму ліжку, яка прокинулась в одязі.

— Отже, горбатого можна випрямити, — хмикає у відповідь, від чого на повних щоках з’являються милі ямочки. Застигаю у глибоких синіх очах, тону без рятувального круга.

— Замовити сніданок? — запитую, продовжуючи тримати її у своїх обіймах.

— Я сама класний кухар. Аби продукти були.

— Щось знайдемо.

— Знайдемо? — перепитує, скидаючи бровою.

— Я допоможу на кухні, а потім пакуватимемо валізи. Сьогодні летимо в Іспанію. Боюсь, Багров не відчепиться і певний час доведеться пересидіти на райському острові як перелітні птахи.
Тінь смутку проскакує на її обличчі. Видно, що пропозиція бентежить і дівчина розгублюється.

— Не вдасться втекти, — вибирається з моїх рук і опускає ноги на підлогу. Я бачу її спину і плечі, які здригаються від сліз.

— Поясни, — теж сідаю на своїй половині ліжка. Ситуація накаляє. Інша б раділа, стрибала до стелі. Інша та не Золотова.

— Мої документи залишились в матері. З відділку мене одразу доправили в бордель і тому взяти паспорт не встигли.

— То які проблеми? Навідаємось до тебе додому і заберемо.
Мар’яна нітиться. Говорити про дім чи повертатись в рідні стіни однозначно не хоче. Та без документів ми не перетнемо кордон.

— Мені прикро за створені проблеми. Ти стільки зробив для мене, підтримав, врятував, та … та жодні переконання не змусять зустрітись з мамою. Вони… Вони …

— Ми поїдемо разом і батьки нічого поганого не зроблять.

— Не називай їх батьками.
Обходжу ліжко та присідаю навпочіпки навпроти Мар’яни. У її очах бринять сльози відчайдушного морального болю.

— Ми поїдемо разом, — повторюю з наголосом на кожному слові. — А поки одягайся і гайда на кухню. Я застелю ліжко та прийду.