РОЗДІЛ 12 "Шкодуєш?"

АНДРІЙ

—Забери мене, будь ласка, — шепочу Мар’яна, коли відбираю порожню склянку. — Не залишай.

— Потерпи, — шепочу у відповідь. За спиною Багров проникливо стежить за кожним нашим словом.

Йому не втямки, звідки знайомі.

— Ви родичі? — втручається він. — Золотові.

— Не твоє діло, — не приховуючи злості, кидаю йому в обличчя. — Я забираю дівчину.

— Не так швидко. Гроші не люблять поспіху, а ця проститутка — моє капіталовкладення.

Набираю Олександра і прощу зв’язатись з Багровим для обговорення договору купівлі – продажу. Волосся стає дибки від думки, що поводимось ніби на рабовласницькому ринку у середньовіччі. А Мар’яна жива людина, так не можна. У її зацькованому погляді стільки відчаю, що сил зрадити дівчину немає.

— Вона не проститутка і не капіталовкладення.

Натягаю на її плечі піджак, беру на руки і виношу з кімнати. Технічні моменти залишаться за Синицею, який, впевнений, справиться з проблемою. Мені абсолютно байдуже на гроші, на втрату «клієнта», на все, поки пригортаю до грудей сполохану німфу з волоссям, кольору сонця.

Мар’яна легка. Пригортається до мене. Я відчуваю неймовірну відповідальність за її життя, яке рятую вдруге.

Собаки Багрова заходяться гавкотом, від якого дівчина злякано ховає обличчя в мою сорочку. Схоже, мої здогади правдиві. Негідники таки тривали своїми псами беззахисну Золотову, ламаючи залишки її волі. Нас проводжають кілька охоронців.

— У мене відчуття дежавю, — усміхається із сусіднього сидіння потрісканими губами Мар'яна. Кошусь на неї. На змученому обличчі красується віра у краще завтра. Молодість... Їй не позичати оптимізму.

— Так ти знову у моїй машині, у моєму піджаку, і ми їдемо у мою квартиру.

— І ти знову купиш мені одяг.

— Так, — ствердно киваю головою та усміхаюсь.

Перед нами стелиться сірий день. Машини, люди — усі поспішають. Навіть мжичка поспішає, рясно падаючи на лобове скло.

— Не змерзла? — запитую в дівчини, одночасно додаючи температури в салоні.

— Не знаю від чого більше цокотять зуби: чи від пережитого стресу, чи від паскудної погоди.

— Не переймайся, будь ласка, минулим. Спробуй його забути і викинути із голови.

— Золотов, дивна ти людина, — знову усміхається вона. — Я ж обікрала тебе, наобіцяла всього і втекла. Крім того, я не у твоєму смаку. Для чого вкотре витягну з дупи світу?

— Карма, — стенаю плечима.

Як би не хотілось забути Багрова, та неприємності, яких нажив у його будинку, вплинуть на мою кар'єру. Цей старий хтивий собака розпустить слух про художника, який береться за замовлення і не виконує обіцянки. Думаю, кількість моїх клієнтів зменшиться, разом з ними і гроші на рахунку у банку. Сашка Синиця злитиметься, звинувачуватиме у недалекоглядності, неуважності, нерозсудливості, тобто у трьох наріканнях, котрі систематично вживає для мого морального виховання. Смішний такий. Хіба можна випрямити горбатого?

Ми проїжджаємо центр міста. В око впадає безліч бутиків з одягом. Я паркуюсь і прошу Мар'яну зачекати в машині. У подертих штанах та светрі, брудну і підозрілу її не пустять у магазин, а зайвий шум мені ні до чого, все-таки людина я публічна. І батько мій з братом не повинні страждати через витівки неслухняного молодшого сина. Дівчина розуміє все. У магазині стараюсь довго не затримуватись, виходжу з повними пакетами, набитими речами та навіть з вечірньою сукнею. Для чого остання — уявлення не маю. Консультантка запропонувала прекрасний варіант, і я пристав, уявивши тендітний силует Мар'яни у ніжній жовтій тканині, прикрашеній в області грудей численними блискучими камінцями. Сукня довга, до підлоги, з великим вирізом та голою спиною. Їй пасуватиме, дуже. Уява вже малює її на постаменті для натурниці. Щось всередині підскакує і гепає прямісінько в п'яти, у венах пульсує, наче опинився перед світовим відкриттям.

Мар'яна.

Вона моє особисте відкриття. Я зроблю, я зроблю неможливе. Вдихну у неї вічність. З часом, щоправда.

— Для чого стільки накупив? — докоряє Золотова, як тільки знову сідаю за кермо, вклавши покупки в багажник. — Мені достатньо одних штанів і светра.

— Відтепер чого тобі достатньо вирішуватиму я.

Мабуть, мій тон звучить категоричніше ніж належить, бо моя пасажирка притискається спиною до сидіння, а на мене дивиться широкими переляканими очима. У її розумінні потрапила з вогню у полум'я.

— Заспокойся, — примирливо звертаюсь до дівчини. — Я пальцем тебе не трону. Вважаймо прелюдію, після якої ти втекла від мене, маленьким непорозумінням.

Вона аж видихає.

— Просто не хочу обтяжувати.

— Розумію, але нічого вдіяти не можу. Ти житимеш у моїй квартирі, а я люблю оточувати себе прекрасним. Твій зовнішній вигляд — це частина світу, до якого звик.

— Андрію, слід серйозно поговорити.

— Стосовно чого? — щиро не тямлю.

— Про життя. Про мене у твоєму житті.