РОЗДІЛ 11 "Переступивши поріг"

АНДРІЙ

Зазвичай, дівчатам від мене відбою немає. А тут втекла. Наобіцяла, розвела і накивала п’ятами.
Потягуючи каву та розглядаючи красу осіннього ранку за вікном, широко усміхаюсь з того, яким бовдуром виглядав в рушнику на стегнах. Герой-коханець! Вийшов з ванни, готовий до чоловічої справи — позбавити дівчину незайманості.

А отримав облом у всіх сенсах.

І де вона зараз? Грошей прихопила з гаманця. Їх вистачить покинути місто і певний час виживати. А далі? Повернеться до Багрова? Чи знайдеться інший охочий до юного тіла?

Від останньої думки у горлі утворюється пекучий клубок. Я сам не помітив коли Золотова зайняла частину моїх думок. Мабуть, ключовим поворотом у цьому стала її втеча з квартири. Зачепила мене. І красива, мала зараза.

Телефон на тумбі привертає увагу. Мимоволі морщусь, вгледівши номер Багрова. Три дні тому він повідомив, що моя робота над скульптурою переноситься на невизначений термін. Я здогадався про справжню причину відмови і радів з втечі дівчини. Цікаво, що змінилось? Невже Мар’яну таки знайшли?

Прикрий здогад обзивається несподіваним болем в області серця.

— Слухаю, — сухо відповідаю.

— Андрію, я телефоную з приємними новинами. Сьогодні можете братись до замовлення.

На мить застигаю, не вірячи власним вухам. Цей мерзотник говорить про Золотову. Бляха, попалась.

— Чудово, якраз маю купу вільного часу. Виконаю замовлення в найкоротші строки.

— Я переведу частину грошей.

— Ні, — різко заперечую, втрачаючи контроль над емоціями. — Спершу робота. Коли привезете натурницю?

— Є маленький нюанс, який обговоримо при зустрічі. Чекатиму на вас у заміському будинку через годину. Прислати машину?

— Я сам, скиньте адресу.

— Ой, Золотов, ніби забув? — вибухає реготом Багров. — Маленькі таємниці треба пам’ятати.
Його натяк недвозначний. Доводилось раз бувати в особистому борделі замовника як гість на вечірці. Слід визнати, дівчата у нього на утриманні без комплексів.

— Добре, я буду, — ріжу у відповідь та розриваю з’єднання. Почуття небезпеки загостюється. Щось Багров вигадав. Щось не так із замовлення.

У кожного є своя темна сторона душі. Моя — це гроші, випивка, гарний секс, вродливі дівчата. Я люблю розкішне життя, яке потребує відповідного фінансування. За роботи на замовлення я отримую хороші кошти виставки не приносять стільки доходу. Жодного разу я не задумувався про долю дівчат, яких мені пропонують в натурниці. Але так була до зустрічі з Мар’яною. Її майбутнє хвилює більше належного. І ці очі… Якщо закрию свої, перед мною постає блакить весняного неба. Не забути. Не викреслити. Не проігнорувати.

Тому перед ворітьми заміського котеджу Багрова я зупиняюсь рівно через годину після нашої розмови. Чи то напруга, чи справді турбота про дівчину перетворюють мене на кулак, готовий до удару.

Машину паркую під двометровим мурованим парканом. Територія садиби охороняється, ніби за стінами будинку проживає глава наркокартелю. Щоб я пройшов подвір’ям, охоронці заганяють у вольєри п’ятьох собак, котрі заходяться несамовитим лементом при появі чужинця. Схоже, з лап Багрова не вибратись живим. Старий хтивий пес добряче дбає про власну безпеку і держить у величезному секреті свої збочені захоплення.

Поріг його борделю переступаю з прихованим відчуттям огиди. Мене супроводжують у вітальню, з якої відкривається неймовірний вигляд на сосновий бір.

Багров, розкинувшись у кріслі, гортає планшет. Він гармонійно вписується в класичний інтер’єр кімнати — на ньому світло-коричневий кардиган поверх білої сорочки, насунуті на кінчик носа окуляри.

— Привіт, сідай навпроти, — промовляє він, не відриваючи погляду від пристрою. — Твою музу зараз приведуть.

— Чому не привезли у майстерню?

— Послухай, — переводить на мене сурові очі. — Ну, нічого, що на «ти»? — У відповідь знизую плечима, мовляв, байдуже. — Я заплачу подвійну ціну. Та справа не у термінах виконання. Ти отримаєш гроші за незручності, адже доведеться працювати з дівчинкою тут, у підвалі.

— Де? — брови повзуть на чоло. — Невдалий жарт.

— Я не звик жартувати!

— Який у біса підвал? Утримувати людину проти волі протизаконно!

Мене несе. Відчуваю, що говорю зайве, що впертістю і правильністю ситуації не зарадиш, що подібною поведінкою віддаляю порятунок Мар’яни.

— Вона — підстилка, тому назвати її людиною важко. Уяви, мати сама віддала в проститутки, щоб погасити картярські борги співмешканця. Вона матері не потрібна, нікому не потрібна.

— А тобі? — зло ціджу крізь зуби.

— Вродлива дуже. А я люблю вродливих. І моя дружина теж. Така собі маленька слабкість.
Всередині кипить ураган. Я готовий вибухнути будь-якої секунди, натовкти пику мерзотнику, який не цінує життя, чуже життя.

Силою волі подавлюю порив і з безпристрасним виразом обличчя сідаю на сусідній диван.

— Я знав, що знайдемо спільну мову, — Багров потирає пухкі руки.