РОЗДІЛ 10 "Новий виток"

МАР'ЯНА 

— Дівка хвора. У неї жар, горить вся. Потрібно викликати лікаря, інакше не дотягне до ранку.

— Нічого не станеться. Такі як вона живучі.

— За зіпсований товар вимагатимуть повернути гроші, — наполягає другий чоловічий голос. — Треба лікаря.

— Я сказав — ні. Зганяй в аптеку і купи жарознижувальне, трохи зіб'ємо температуру, а замовник нехай сам розбирається з нею. Свою частину роботи ми виконали.

Незнайомець пхає мене ногою. Я не чую болю. Я ніби абстрагувалась, ніби не мене тримають у холодному гаражі, ніби не біля мене кілька здоровенних чоловіків з явними бандитськими замашками вирішують долю нікому не потрібної Мар'яни Золотової, дівчини, яку продала рідна мати.

— Відпустіть, — благаю покусаними губами. — Я заплачу за свою свободу.

Мої наївні слова викликають хвилю несамовитого реготу. Хтось підходить, нахиляється, прибирає з обличчя волосся.

— За все життя не заробиш стільки грошей, скільки нам винен твій вітчим. Хіба одним місцем, але й те місце продане.

Говорити про гроші, сховані за бюстгальтером, немає сенсу — заберуть і все одно продадуть у бордель.

У голові спалахують світлі проблиски свідомості. Я згадую розмову Золотова про якогось Багрова.

Мабуть, Багров і є замовник. Хто він такий?

Втомлений хворобою мозок відмовляється шукати і пояснення, і вихід з небезпеки.

— Ні, так не буде. До ранку не дотягне. Я в аптеку.

— Давай, тільки довго не вештайся і хвоста не приведи.

І знову невідомість — чорна, темна, холодна, як пізня осіння ніч.

Я змерзла, ноги задубіли, пальці перетворилися у незворушну глибу.

— Холодно, — тихо стогну.

— Зануда. Не заздрю твоїм господарям. Ти їм увесь мозок ложечкою виїси, — здоровань бубнить, проте щось живе, людське є в його злочинній душі, бо він бере затягану стару ковдру і кидає мені на плечі.

У ніс забирається гидкий запах мишаків, але сил зняти смердючу ковдру немає. Так і лежу. Здається навіть відключаюсь, поринаю в сон. Мару, потім мене тормосять, пхають до рота пігулки, воду. У грудях так болить, що дихнути не можу.

— Бляха, хоч би не було запалення легень, — схиляється над головою один із викрадачів.

Ці двоє під'їхали до відділку поліції і просто з рук забрали мене у матері та вітчима, без церемонії запхали на заднє сидіння і везли, везли, везли.

— Головне — протримати до ранку. Замовник обіцяв не спізнюватись.

— Гарна дівка, — шершава долоня повзе по щоці, тисне по шиї, ковзає на груди, мне.

— Відійди від товару.

— Нічого не станеться, якщо попещу малу.

— Не треба.

— Тобі сподобається, — нахабна рука продовжує рух під светр, гладить живіт, пробирається під бюстгальтер. — Гаряча, як кип’яток. Сучка заводить…

Гидко, образливо, дико.

Сіпаюсь.

— Тихо, бо зараз двом будеш… О, а це що?

Одним ривком здоровань виймає назовні купюри.

— Віддай, — намагаюсь кричати, проте з губ виривається слабкий хрип.

— Стерво когось обікрала, — підходить другий бандит. — Хитра. Буде нам моральна компенсація за додаткові возіння з її хворобою. Все, не чіпай, хай спить.

— Гади…

Це все, що встигаю вимовити. Один удар по голові — і я втрачаю свідомість.

Кажуть, без свідомості людина бачить сни, проживає сон, ніби реальність, з якої не здатна вибратись. І мені видається Андрій Золотов. Він усміхається, манить рукою, показує кудись в далечінь. На чоловікові білі полотняні штани, у тон сорочка. Босяком Золотов йде пляжем, грузне у теплому піску, а хвилі океану, що раз за разом накочують на суходіл, омивають ступні. Я теж біжу, та марево недосяжне.

А потім слідує провалля, важке і затяжне…

Не знаю, скільки часу минає з моменту мого фактичного викрадення та приходжу в себе, покладена на велике двоспальне ліжко. Очі печуть, голова важка та гаряча, однак зміна обставин змушує взяти себе в руки та озирнутись. Я знаходжусь у просторій спальні, обставленій ще шафою та двом тумбами. Вікно зашторене важкими темно-бузковими портьєрами. Ремонт гарний, виконаний у ніжних пастельних тонах. У самій кімнаті панує напівтемрява, прорізана скупим світлом торшера у правому кутку від мене.

Оце не щастить! З однієї проблеми одразу у наступну, з однієї клітки та й у пащу левові.

Підриваюсь з ліжка, перед очима пливуть темні кола, різко нудить. Доводиться безсило впасти на подушку.

Потерши скроні, намагаюсь відтворити у пам’яті події минулих годин, а вони вперто залишаються у найтемніших закутнях мозку. Не пригадую, як потрапила у кімнату.

Через певний час знову пробую підвестись, цього раз повільно, без зайвих рухів. У тілі така слабкість, що почуваюсь невагомою пір’їною, яку відносить найменший подув вітру.