РОЗДІЛ 9 "Втеча"

МАР'ЯНА 

Холодна пронизлива ніч бере в свої обійми. На щастя, дощ вщух, а балонова куртка захищає від нестерпних поривів вітру. Натягнувши капюшон на голову, стрімголов кидаюсь бігти у напрямку проїзної частини. Слід спіймати таксі та тікати від Золотова якомога далі. Мозок відчайдушно генерує ідеї, куди податись. На гадку спадає шкільна подруга, проте турбувати її правильних батьків неохота.

А якщо додому?

Може грошей Андрія вистачить на погашення боргу? Було б чудово! Я б влаштувалась на роботу і продовжила спокійно жити без мами та її «коханого», орендувала б квартиру… А стосовно крадіжки… Золотов багатий і ці гроші для нього — копійки. Та й навряд би заявляв в поліцію. Йому зайві скандали не потрібні.

З іншої сторони повертатись в рідні стіни з такою сумою небезпечно. Хтозна, чи вітчим не забере гроші, а мене не відвезе у бордель.

Дорога додому назавжди закрита.

— Господи, допоможи мені! — тихо благаю, біжучи порожніми вулицями. Мені здається, що позаду погоня, що Андрій доганяє, що обману не пробачить....

Але… але ноги несуть вперед втомлений простудою організм.

Я настільки поглинута власними переживаннями, що не помічаю автомобіля з проблисковими синіми маячками. Двоє поліцейських, які зупинились на нічну каву біля цілодобової ятки, звертають увагу на втікачку.

— Гей, зупинись! — гукають вслід.

— Ану, стій негайно!
Повітря застигає в легенях. Дикий страх сковує нутрощі. Мій ідеальний план зазнає карколомного фіаско.

Втекла.

Прибігла.

Спіймали.

— Документи? — вимагають поліцейські.

— Відпустіть, будь ласка, я в аптеку поспішаю. Вдома сестричка хвора, потрібно купити жарознижувальне.

— Прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, місце проживання, — не відстають правоохоронці.

— Ви мені не вірите?

— Звісно віримо, що є мама і сестра, але година пізня, а ти сама на вулиці. Ми перевіримо особу, якщо все добре — підеш в аптеку. Це займи дві хвилини.

— Не треба, я поспішаю.

Я додаю голосу жалісливих ноток, поспіхом переминаюсь з ноги на ногу.

Та по проїзній частині їде вантажівка і світло фар падає на моє понівечене обличчя, яке вдавалось ховати у темряві.

— Ого! — вигукує один із поліцейських й одразу хапає під лікоть. — Далеко зібралась? Пішли до машини. У твоїх інтересах не тікати.

Доводить покірно плентатись до службової автівки. Мені знімають капюшон, роздивляються обличчя і сталять, ставлять питання, на які вперто мовчу.

— Якщо не скажеш своїх даних, поїдемо у відділок для встановлення особи, — наполягають вони.

— Скажу — відпустите? Я повнолітня.

— І так, прізвище, ім’я, по батькові, — правоохоронець дістає планшет, швидко забиває надиктовані дані. А я млію з кожним ковзанням пальця по екрані, з кожною буквою, яка підписує мені смертний вирок. Холод і безвихідь сковують із середини. Я кам’янію від страху, який заповзає під шкіру.

Коли мої дані висвітлюються на пристрої, вони переглядаються. У моїй голові спрацьовує сигнал: «Тікай, Мар’яно, тікай»! Та сильні чоловічі руки діють на випередження і далі тягнуть силоміць в салон машини.

— Що ви робите? Відпустіть негайно! Рятуйте!

— Зараз порятуємо!— не звертають уваги на вмовляння. — Тебе з ніг збились шукати по всьому місту. Бач, переодягнулась і не впізнати.

— Мабуть, обікрала когось. Зізнавайся, де гроші взяла?

— Я не крала! Ой, боляче, я скаржитимусь! — пищу, відчуваючи на руках холодний метал кайданок.

— Якби не пручалась, сиділа б як королева. А так доставимо у відділок як злочинця.

— Відпустіть, — зриваюсь на плач, а з очей так і котяться великі солоні краплини.

— Відпустимо, хай батьки тільки приїдуть і напишуть заяву, що ти знайшлась. Ти в розшуку.

— Що? Я в розшуку? Ні, мені не можна додому.

Та моя розповідь про п’яницю маму та вітчима не вражають, бо рідні, звернувшись із заявою про моє зникнення, змалювали «товар» в іншому ракурсі, мовляв, схильна до втеч, брехні, жебракування і тому подібне. Рідна мама дала найкращу характеристику, тільки б отримати з єдиної дочки вигоду, грошову вигоду.

Поріг поліції переступаю запухла від сліз. Та моє приниження продовжується. Гукають понятих, в їхній присутності оглядають мої кишені. Добре, хоч не лізуть у бюстгальтер та не знаходять гроші. Мінус їм у послужний список, проґавили.

Відбувши всі процедури і давши пояснення, займаю місце на лавці у кутку. Звідси не втекти, через свою необачність я потрапила у пастку. Голова починає боліти, відчуваю, як щоки палають, а повіки наливаються свинцем. Температура атакує організм дуже невчасно. Десь через годину стає настільки кепсько, що перед очима пливуть величезні чорні кола. Прошу поліцейського:

— Будь ласка, дайте жарознижувальне.