РОЗДІЛ 8 "Прощавай, Золотов!"

МАР'ЯНА 

Андрій повертається глибоко по ночі, голосно бахкає дверми, жбурляє ключі на тумбу у передпокої. У тиші його кроки звучать голосно, давлять, лякають.

Притиснувшись до подушки, намагаюсь зрозуміти, чому я нервую, чому не сплю, а чекаю на Золотова.

— Не спиш? — звертається з металом в голосі та вмикає світло, яке боляче врізається у вічі.

— Я вдень відпочила, — виправдовуюсь перед ним.

Золотов вибухає іронічним реготом, сідає на край дивану, а коли насмішка зникає з красивих губ, проникливо роздивляється моє обличчя. Під крижаним поглядом почуваюсь винною у всіх гріхах світу.

— Щось не так? — наважуюсь порушити мертву тишу. Навіть на місці верчусь, обтягую м’який блакитний светр. Щоб не ходити голяка, я вдягнулась в принесений одяг.

— За скільки ти продалась? — палить у вічі. Від несподіванки замираю на чоловікові широко розкритими очима. Якого біса вигадує?

— Не розумію…

— Продати цноту — вистачає мізків, а вловити суть розмови — зась. Не бреши! Ти в моєму домі, на моєму дивані, в одязі, придбаному за мою гроші! І я маю право знати правду!

Золотов подається вперед, пропалюючи ненавистю до кісток. Мить — кинеться на мене, розмаже по стінці. А мене ж ніхто не шукатиме.

У ніздрі заповзає запах перегару. Андрій п’яний, п’яний до чортиків. Мені не подобаються його звинувачення. Якась хрінь відбувається.

— Йди ліпше спати!

— Ні, — знову хмикає. — Скільки ти коштуєш, Мар’яна Золотова? Може я б тебе перекупив? Хочеш? Хочеш, щоб я став першим чоловіком, зробив дорослою? Я ж привабливіший за Багрова. Чи тебе пруть старі опецьки?

— Біла гарячка? Я викличу швидку.

Дикий страх перед напором Золотова змушує тікати з дивану та сховатись у ванній кімнаті. Принаймні там є замок із середини.

— Я нормально почуваюсь, — він вмить серйознішає. Високе чоло прорізає глибока зморшка. Він підсувається ще ближче. — І говорю з тобою відверто. Повторюю, я готовий перекупити в Багрова твою цноту. Тільки скажи «так»!

Та проблема в тому, що я дійсно не тямлю, які нісенітниці верзе. Я ніби стою на розламаній крижині, яка розходиться у протилежні сторони, змушуючи тремтяче тіло подати в смертоносну безодню.

Хто такий Багров? Я ж не продавала себе. Треба дізнатись більше.

— Я не у твоєму смаку, — нагадую чоловікові ранкову розмову.

— Вважай, смак змінився, — відповідає м’яким тоном. — Бачив твої фото без ран. Ти… ти підходиш мені у всіх сенсах.

А ти… ти лякаєш мене у всіх значеннях!

Мозок відчайдушно намагається знайти пояснення дивній поведінці Золотова. Думай, Мар’яно, думай!

Цнота, продала себе…

Бляха… Мене продали… Вже… якомусь Багрову. Як товар… живий товар.

Тікати…

Залишається тільки тікати, бо Андрій ніколи в житті не повірить моїм словам. Йому вже наплели про мій низький соціальний статус, вже розповіли про бордель...

Мурашки покривають шкіру, спиною стелиться холод. Я маю лише один шанс на порятунок.

— Добре, — промовляю ледь чутно.

— Що добре? — Золотов зумисне скорочує крихітні сантиметри між нами. Його вуста близько. Очі в очі…

— Кілька хвилин, дай мені кілька хвилин, а поки йди у ванну.

І де береться сміливість? Мабуть, я дуже хочу жити!

— Хвойда! — шипить крізь зуби Золотов. — Породиста хвойда! Твоя мати теж така?

— Це немає значення, — ковтаю гіркоту і сльози, які підбираються до горла. Я не заслуговую на образи. Він нічого не знає ні про моє дитинство, ні про кошмар, який пережила в рідних стінах, ні про принизливе майбутнє, яке підготував вітчим, щоб погасити свої картярські борги. Не знає… А дізнавшись, не повірить.

— Як ти мене знайшла? — знову ставить безглузде питання.

— Наша зустріч — випадковість. Якби не ти зупинив машину біля пішохідного переходу, а хтось інший, я б просила про допомогу його. До вчорашнього дня я знати не знала про існування Андрія Золотова!

— Не обманюєш? — звужує очі до крихітних щілинок, хоче чути виправдання. Натомість я… Господи, сама подаюсь до його розтулених сухих губ, сама кладу руки на плечі, сама горнусь, вимагаючи близькості.

У мене нуль досвіду. Нуль! Я кілька разів цілувалась з однокласником Толькою для спортивного інтересу. І все! А тут… справжній дорослий поцілунок. Мій перший справжній поцілунок.

Віддаюсь йому, розкриваюсь, передаю ініціативу. Спершу Андрій з німою холодністю зустрічає мій спонтанний порив. Якоїсь секунди стає страшно, що програю. Програю своє життя…

Вигинаюсь, переміщую долоні на щоки.

Ну ж… Дай мені шанс на порятунок.

Коли всі надії згасають, Золотов здається. Його широка долоня хапає мене за потилицю, надійно фіксує, а вправний язик пробирається вглибину, витанцьовує, пестить…