РОЗДІЛ 6 "Я повинен"

АНДРІЙ

Залишившись з дівчиною наодинці, роздивляюсь їх обличчя. Правильні форми, аристократичні вилиці, високе чоло, ніс рівненький з ідеальним тонким кінчиком, губи… губи повні, на дотик повинні бути м’які. Моя фантазія малює її без синців та ран. Гарна. Дуже гарна, хоч не вміє користуватись своєю вродою. Нікому було вчити. У Мар’яни життя — ще те випробування на міцність. Порівнюю його зі своїм. Неправильно обирати між падінням і летом, та у моєму світі теж присутні певні особливості.

Наприклад, я маю батька та старшого брата Богдана, які категорично не приймають мою професію. Для них я зірка одного вечора, яка не володіє стабільним доходом. На їхню думку, справжній чоловік повинен мати впевненість у своїх заробітках, а не залежати від випадку «куплять чи ні». Зануди. Не вміють цінувати життя, його прекрасні грішні сторони.

До речі, про сторони. Якщо довше належного нависатиму над диваном, то психіка знавця прекрасної половини людства дасть збій, і я накинусь на малу під ковдрою.

А їй не можна. Хвора.

І нам не можна. Різні.

Справжньою непередбачуваною мукою стає перевдягання Золотової.

Оголена, гаряча, юна…

У моїх руках. У моїх долонях.

— Що ти робиш? — стогне хриплим голосом через сон, коли знімаю через голову футболку.

Підтримуючи дівчину за спину, допомагаю вдягнути чистий одяг. Є у цьому щось невидиме, особливе, захопливе. Або, трясця, я божеволію.

— Тихо, зараз спатимеш.

— Андрію, — її повіки розтулюються, а очі вражають синявою. Навіть пелена хвороби не здатна притупити насичений колір, подарований природою. Погляд, вартий мільйонів вогнів. Не розриваючи зорового контакту, продовжує: — Мені вже краще. Дякую величезне.

Тонкі граційні пальці лягають на моє зап’ястя, не відпускають, беруть в полон.

— Немає за що. Головне — швидше одужуй.

— Вже завтра я піду.

Хвилину мовчу, вагаючись з відповіддю, на яку дівчина так відчайдушно чекає.

— Завтра буде завтра, а сьогодні подумай про себе і відпочинь. Якщо не спатимеш, я принесу бульйон.

— Ти приготував для мене? — акуратні темно-коричневі брови повзуть догори.

— Ну, я молодець, але у певних напрямках не фахівець. Зізнаюсь, що їжу замовив у першокласному ресторані. Тобі сподобається.

— Я люблю ідеалізувати людей, — щиро усміхається понівеченими губами.

— Тому й отримуєш на горіхи. Люди не люблять добрих. Навіть ненавидять їх.

Не втримуюсь та б’ю пальцем по кінчику задертого носика.

До вуха долітає:

— Ти нічого не знаєш.

А що має на увазі не цікавлюсь, бо йду на кухню по тацю. Зараз я годуватиму дівчину. Ні, не полуницею чи виноградом, а хвору гарячим супом.

Хто б міг подумати! Андрій Золотов здатний піклуватись, а не використовувати. Ще трохи й повірю в існування справжнього, чистого кохання.

У вітальні дівчина сидить, впершись на подушки. Її втомлене, видовжене обличчя розвернуте до панорамного вікна, за яким осінній день пахне холодом і смутком. Почувши мої кроки, озирається, на губах малюється квола усмішка.

— Про що задумалась?

— Надворі справжній осінній день. Я б погуляла.

Хмикаю. Божевільна.

— Твої шорти і шльопанці я викинув.

— Що? Золотов, у чому я піду додо...

Осікається, ковтаючи продовження. Ми обоє прекрасно розуміємо, що йти Мар’яні нікуди, що додому дорога закрита, що нікому і ніде вона не потрібна. Які її перспективи? Рани затягнуться, врода повернеться і знову знайдеться охочий скривдити.

Прикра думка здавлює горло. Наївна Мар’яна викликає у серці двояке ставлення. Тепер більша частина мене вірить у випадковість зустрічі.

— Приїжджав мій хороший друг Сашка Синиця і привіз тобі новий теплий одяг. Та його мало, тому завтра я докуплю гардероб.

— Не треба.

— Треба чи не треба вирішуватиму я. Поки їж!

— Андрію…

— Смач-но-го! — простягаю тацю.

Не стану годувати з ложки. Сама поїсть. Щось забагато я на себе беру, багато дозволяю думати про цю Золотову. Ні, так неправильно.

Мабуть, занадто різко встаю, бо дівчина ледь не перевертає тарілку.

— Я повинен їхати, — дивлюсь згори вниз. — Нову дозу жарознижувального приймеш через три години.

— Ти надовго? — насмілюється поцікавитись.

— До ранку, або до обіду.

— Вибач.

— Господи, за що?

— Не кричи! — теж підвищує тон. У великих очах зароджуються великі сльози, нижня губа тремтить, рука з ложкою опускається на тацю.

— Квартира у твоєму розпорядженні та не думай виходити. Завтра придумаємо, що з тобою робити.