РОЗДІЛ 5 "Ранок з тобою"

АНДРІЙ

— Красива, але не в моєму смаку. Тож постелю тобі у вітальні, а ти навіть не думай вночі забратись в мою спальню. Побачу на порозі — закрию у ванній. Втямила?

Мар’яна ковтає гіркоту, погляд потуплюється у підлогу, а щоки покриваються милим рум’янцем.

Складається враження, що вона — невинний янгол, тоді як я — спокусник демон.

Кажу — не йди, а звучить — прийди.

— А ти привабливий і в моєму смаку, проте я вмію цінувати допомогу. Повір, у житті мало хто рятував мою п’яту точку. Спи спокійно, я не полізу тобі у штани.

— Дякую, — кривлюсь у відповідь та пропускаю дівчину до сходів.

Мар’яна йде попереду. Крізь футболку проглядаються вигини талії, сідниць, фантазія домальовує худорляві стегна. Ідеальна фігура.

Щодо смаку я відверто збрехав і їй, і собі. Якщо над Мар’яною попрацює стиліст і косметолог — вона цілком претендуватиме на роль рідкісної квітки у квітнику вибагливого селекціонера.

Якби…

Подібні думки жену геть, бо добром вони не закінчаться.

Даю своїй дорожній знахідці постільний набір, а сам знову повертаюсь на другий поверх. Раз не вдалось зустрітись з коханкою, працюватиму до ранку. Я обожнюю ночі, їхню тишу і чарівність. Під їхнім покровом прокидаються всі мої внутрішні демони, більшість з яких уміють творити шедеври.

Дорогою з кухні захоплюю пляшку спиртного для зняття стресу. День видався насиченим, дуже важким.

Чи то випите спиртне, чи пережиті події, та я прокидаюсь на невеличкому гостьовому диванчику, тримаючи в обіймах скляну порожню тару. Сонце зазирає у вікно, жорстоко сліплячи зіниці.
Господи, навіщо вчора пив? У голові гуде, наче у неї помістили рій бджіл. Крізь ледь розтулені повіки намацую поглядом чергову нову роботу. Поки це порожнє місце, яке протягом вечора роздивлявся, потягуючи бурштинову рідину. Мріяв, фантазував, а на виході отримав нуль. Так буває у творчих людей. Безрезультатно дивишся в одну точку, бо твоя муза спить на чужому плечі.

До речі, про музу…

Я ж вдома не сам. На моїх квадратних метрах ось уже добу мешкає дорожня проблема, яка потребує вирішення.

До земного життя повертає класична мелодія телефонного дзвінка. У таку рань, коли більшість містян йдуть обідати, мене має право потурбувати лише один екземпляр — мій найкращий друг та агент Сашка Синиця.

— Привіт, — горланить у телефон, ніби я оглух.

— Чого ти кричиш?

— О, хтось з користю провів ніч.

— Ага, у гордій самотності.

— Пити наодинці із собою — перша ознака алкогольної залежності.

— Я стрес знімав.

— А це друга, — вибухає реготом. — У тебе хтось є вдома? Чи я неправильно зрозумів? — запитує перегодом. — Чергова муза?

— Швидше надокучлива муха.

— Відкривай, я скоро буду.

— Саш, маю одне прохання. Будь ласка, заскоч дорогою у магазин жіночого одягу та прикупи спортивний костюм, куртку балонову, шапку. Все еска. А ще кроси тридцять восьмого розміру.

— Золотов, ти що робив вночі з бідолахою? Рольові ігри не задались?
Знав би ти, яке невимовне щастя звалилось на мою голову!

— Допоможеш? — натомість запитую.

— Стоп! У тебе в квартирі та сама Мар’яна Золотова, про яку просив дізнатись?

— Так, — протяжно відповідаю. — Тому про конфіденційність мовчу.

— Та я все розумію. Добре, через годину чекай в гості.

Перед очима вертиться, ніби не спав кілька ночей підряд. З нестерпним головним болем спускаюсь на перший поверх, де застаю глобальну тишу. Ніхто не бігає по квартирі, ніхто не готує сніданок, ніхто не зустрічає.

— Мар’яно, — гукаю зі сходових маршів.

У відповідь Золотова тихенько стогне з дивану. Відкидаю ковдру і натикаюсь на червоні щоки та потріскані губи, схожі на повні квіти дикого маку. Її очі міцно стулені, дрібні сироти вкривають оголені ділянки шкіри. Автоматично прикладаю долоню до чола. Горить.

— Мала, ти як? — придивляюсь уважніше до частого дихання та вени на шиї, яка сильно пульсує.

— Пити, — ледь вимовляє.

— Таки захворіла. Секунду.

Набираю склянку води, а потім згадую, що хворим простудою не можна пити холодне. Швидко заварюю чай.

— Тримай, — допомагаю дівчині підвестись. Вона робить великі ковтки, і від кожного щулиться, ніби змушую приймати бити скло.

— Горло болить.

— Мабуть, ангіну заробила. Лягай, я принесу градусник і жарознижувальне.

У відповідь протяжно стогне. Вигляд у неї геть кепський.

В аптечці, крім медикаментів найпершої потреби, більше нічого немає. Поки міряю хворій температуру, знову телефоную до Синиці з проханням докупити ліки.

Ртутний стовпчик злітає до позначки сорок, викликаючи у мене приступ паніки. Першою гадкою спадає викликати швидку. Господи, я ж не знаю, що робити з хворими дівчатами! Та як пояснити лікарям численні синці на її обличчі, відсутність нормального жіночого одягу?