РОЗДІЛ 4 "Дозволь залишитись"

АНДРІЙ

Запис шоу проходить на диво швидко і з першого разу. Ведуча уникає провокаційних питань, тож відбуваюсь короткими відповідями про творчі плани та пожертви на будування притулку для бездомних тварин.

До речі, одна дика тваринка чекає на мене вдома. Якось у стінах студії не згадував про неї, однак опинившись у загальному потоці транспортних засобів, знову і знову повертаюсь думками до Мар'яни, Мар'яни Золотової.

Збіг?

Навряд?

Замовлення?

Та кому потрібно так жартувати? Хіба через мене хочуть дістатись батька та брата.

До останнього варіанту схиляюсь найбільш. Цілком ймовірно, що їх шантажуватимуть.

Мені ж як з гуся вода. А репутація у мене і без того сумнівна.

Дорогою додому добряче себе накручую. Охоронець, якого проставив до дверей, доповідає про спокійну поведінку моєї знахідки.

Поріг квартири переступаю з твердим наміром вибити з дівчини правду про нашу зустріч. Побачимо, які демони ховаються за обличчям ангела.

Та варто опинитись всередині помешкання, як у ніздрі забирається приємний аромат вечері, смачної вечері. Це вперше готують для мене на моїй кухні. Зазвичай відвідую ресторан або пораюсь біля плити сам (рідкісні поодинокі випадки). А тут справжнісінька вечеря на столі. Підіймаю кришку блюда. Запечена картопелька з грибами. Не втримуюсь і відламую шматочок. Ох, як смачно! На столі помічаю один набір столового наряддя. Трясця, для мене чи Мар'яни Золотової?

— Мар'яно,— гукаю з кухні. Тиша. Втекти не могла. Може заснула?

Ноги несуть у мою спальню, де безпомилково знаходжу на ліжку, бляха, моєму ліжку, дівчину у моїй футболці. Підклавши під голову руку, вона мирно спить до мене спиною. Футболка підтягнулась, оголюючи край пружних сідничок без трусиків. Ідеальна фігура, і шкіра ідеальна - шовковиста, з легким бронзовим відтінком, подарованим світлом згаслого  дня, що зазирає у панорамне вікно. На вечір дощ стих і тільки сіре надуте небо нависає простирадлом над промоклим містом.

На мить застигаю над дівчиною, роздивляючись її довге пшеничне волосся, яке розплескалось по подушці. Воно злегка кучеряве і лежить витонченими пасмами.

Його можна оживити, відтворити у вічному шедеврі.

Я можу.

Тягнуть рукою, пропускаю пасма крізь пальці. Гладеньке, ніжне, пахне моїм шампунем.

Дівчина тихо потягується і перевертається на інший бік, до мене обличчям. Її заспані очі розтулюються, синява у напівтемряві видається глибокою, як дно океану.

— Ти вже повернувся? — промовляє хриплим від сну голосом.

— Так, а ти досі не обробила рани. Де аптечка?

— Ось, — дістає з-під подушки. — Не встигла, заснула.

Чомусь не можу на неї сердитися, чомусь підозри розсіюються подібно диму. Є тільки вечір у кімнаті і її круглі груди з коричневими великими вишнями, які просвітлюються крізь тонку білу тканину.

Я сам беру ватний диск, змочую у медичному препараті, обережно проводжу по краєчку збитої губи.
Вона продовжує лежати на ліжку, а я схиляюсь над нею, поринаючи в туман синіх очей.

— Ти вже подумала, що маєш сказати? У твоїх інтересах розповісти правду.

— Андрію, мені нічого приховувати.

Рука завмирає над її обличчям, як тільки чую своє ім’я.

— Звідки знаєш, як мене звати?

— Відповідь банальна — знайшла на кухні запрошення. Андрій Золотов. Отже, спільне прізвище?

— Я у подібні збіги не вірю, — суплю брови.

— А я навпаки, — широко посміхається та одразу кривиться від болю. — Люблю чекати диво.

— Мар'яно, ти знаєш хто я? Хто мій батько, брат?

— Мажор, який живе у квартирі, схожій на музей. Все…

— Чому ти…

Питання залишається не озвученим, бо я хочу вірити у випадковість нашої зустрічі.

— Чому я опинилась на дорозі, ти знаєш. Послухай, Андрію, — сідає,
опускає ноги на підлогу. — Я чудово розумію, що увірвалась у твоє життя несподівано, що створила купу зайвого клопоту. І за це щиро перепрошую. Та мені нікуди йти. Ні грошей, ні документів, ні одягу. Можна, залишитись на ніч у тебе? А вранці я зникну.

— Куди?

— Щось вигадаю.

— Любиш авантюри?

— Ні, — з сумом відповідає. — Я просто люблю життя. Якщо його не цінувати, воно не варте ламаного гроша. Обов'язково викручусь.

Протяжно видихаю. Я не заспокоюсь, поки не дізнаюсь про дівчину максимальну інформацію.

Прикидаю, кого можу попросити про послугу.

— Будеш вечеряти? — запитує вона.

Ствердно киваю головою. Поки накриє на стіл, зроблю один дзвінок, важливий дзвінок

— Чудово, я миттю.

Мар'яна підривається з ліжка, залишаючи за собою зім’яту постіль, яка береже тепло її шкіри.