РОЗДІЛ 2 "Голос серця"

АНДРІЙ

Роблю різки маневр і, порушуючи всі правила дорожнього руху, гальмую біля зоопарку.

— Виходь!

— Викинеш як паршиве щеня?

— Як шимпанзе, яке привезли в рідні стіни, з яких випадково втекло, — перегинаюсь через дівчину і відкриваю дверцята. — На вихід!

— У такому вигляді мене загребуть поліцейські.

— А чим думала, коли відмовлялась їхати в лікарню?

— Не можна мені в лікарню, — цідить крізь зуби. У теплому салоні вона трохи зігрілась і тепер зуби не вибивають чечітку. Натомість голосу і тілу додались сміливість та зухвальство.

— Не мої проблеми.

— Бездушна скотина! — верещить, проте з машини не йде, а, навпаки, войовниче схрещує руки на грудях. З такою нахабністю навіть моїй самозакоханості не позмагатись.

— Сама напросилась!

Злість кипить у венах, у голові — вулкан. Мить — зірвусь і замість зоопарку доправлю дурепу в поліцейський відділок.

Ривком виходжу з машини і, не приховуючи люті, хапаю малу за передпліччя. А вона лементує, горланить і просить про допомогу.

Про допомогу! Сидячи в моїй машині!

Абсурд!

— Рот закрий і вимітайся!

Одним із моїх принципів є правило не подання руки. Маю на увазі, допомогу. Не можна допомагати відкрито, бо вилізуть на плечі і поганятимуть верхи. На верески зглядаються перехожі. Як на зло, дощ вщухає і тепер всім є діло до вистави з Андрієм Золотовим в головній ролі. У повітрі витає скандал.

— Відпусти, бо скажу, що ти мене побив!

— Що? Тобі ніхто не повірить.

— Не віриш? Люди! Рятуйте!

— Та цить!

Краєм ока ловлю телефон у хлопчака, який фільмує і мою тачку, і мою несповна розуму пасажирку.

Розсудливість бере гору, тож полишаю даремну затію. Виберусь за місто і там силою виштовхаю стерву з машини. Біс з тим шоу!

Скрегочучи зубами, знову сідаю за кермо

Тим часом телефон розривається. Доводиться на підвищених тонах повідомити агенту про вимушене запізнення. Поки розмовляю, незнайомка сидить спокійно, час від часу нагороджуючи вкрадливими поглядами.

— Не боїшся, що в лісі закопаю? – запитую, відклавши гаджет.

— Ти поспішаєш? — натомість відповідає питанням на питання.

— Уяви, у мене є життя! — саркастично хмикаю. — Життя, у яке ти увірвалась і яке нещадно псуєш своєю дикою поведінкою.

— Вирішуй справи, а я посиджу тихо в машині.
Господи, за що мені ця божевільна?

— Ні, ти продовжиш свою траєкторію руху без мене. Скільки тобі дати грошей, щоб раз і назавжди зникла?

— По-твоєму купюри вирішують все?

— Так, аксіома, яка не потребує доведення, — рубаю без докорів сумління. А що? Я сказав чистісіньку правду. Гроші роблять тебе тим, яким ти можеш дозволити собі бути. Світ падає до ніг, навіть кохання купується.

— Я не продаюсь, — ображається вона, ніби має право.

Вибухаю істеричним реготом і водночас до побіління кісточок стискаю кермо. Місто залишається позаду, можу припаркуватись і позбутись неприємного сюрпризу у вигляді синіх очей. Очі… Вони єдині чіпають душу. Глибокі, виразні, налякані.

— Я ж не купую. Дам гроші, щоб зникла.

Мої слова чіпляють дівчину. Вона не в моєму смаку. Вона і я — північ і південь, небо і земля.

— Ти навіть не поцікавився, що зі мною сталось, — розчаровується.

— Уяви — байдуже!

Телефон вкотре тарабанить класичною мелодією. На екрані висвітлюється контакт Ані і її фото, зроблене професійним фотографом. Модель. Партнерка у ліжкових спортивних змаганнях. Нам вже кілька ночей добре, а сьогодні я взагалі планував відправитись з нею у марафонський забіг. Зосередившись на розмові з Анею, я вчиняю підло, бо відверто і смачно обговорюю перспективи романтичного вечора.

— Придурок, — бубнить під ніс моя дорожня знахідка на сусідньому пасажирському сидінні.

Я вибиваю дзвінок, зупиняю машину. Горда незнайомка сама відкриває дверцята. Після неї пахне старим шматтям, буденністю, від якої далекий, проблемами, до яких не маю діла.

Вона повільно тягне ноги по обочині в протилежному напрямку від міста. У шортах при плюс десять виглядає недолугою. А ноги гарні. Довгі і рівні. І зовнішність нічого так. Шкода у голові порожньо, як в пляшці після гарної п’янки.

Я заводжу двигун і без поспіху від’їжджаю. Очі вперто ловлять її силует, її худорляву фігуру, довге пшеничне волосся, яке вітер шмагає, закидаючи на обличчя. Жаль її. Молода. Що з нею сталось? Зґвалтували? Підсадили на солі?

Вона падає на коліна, прямісінько на землю. Руки обвисають, обличчя спрямоване до сірого неба, яке знову розливається холодним дощем.

Ні, я не бездушна скотина.

І серце є в моїх грудях.