РОЗДІЛ 1 "Рятівник на дорозі"

Андрій

Мене звати Андрій Золотов.

Мені двадцять п’ять.

Я люблю себе, гроші, швидкість, алкоголь, секс. Одним словом, я люблю життя у всіх його грішних сторонах.

— Ні, грішні сторони слід опустити. Занадто чесно! — промовляю вголос, вистукуючи пальцями по шкіряному кермі.

Затору не видно кінця, а я дуже-дуже поспішаю у студію на знімання телепередачі про багатих та успішних, красивих і неодружених, ангелів з душами демонів.

— Бляха! — вривається терпець.

Час пік. Столиця. Осінь. Сумний монотонний дощ.

Ненавиджу мжичку. Вона навіює меланхолічний сум.

Двірники не припиняють працювати, раз за разом обтираючи скло від дрібних краплинок. Слідкую за їхньою роботою, ніби за маятником професійного гіпнотизера. Тік-тік, вправо-вліво.

Над машиною загоряється зелене світло світлофора, проте переїжджати пішохідний перехід немає сенсу — попереду десятки автомобілів завмерли на місці.

Погляд чіпляється за чорно-білу зебру, смуги чергуються як події у житті — позитивні змінюються негативними і навпаки, на зміну негативу приходить світло.

Та у смугастість життя не вірю. Я сам суцільна біла смуга до пекла.

Природа наділила всім: вродою, силою, розумом, чималою харизмою і головне — талантом. Я унікальний. Я — Андрій Золотов, роботи якого розлітаються як за помахом чарівної палички. Я прихильник  жіночої краси,  справжній  поціновувач. 

Збоку роздаються клаксони сусіднього автомобіля, привертаючи увагу.

Водій сигналить якійсь навіженій, що забила на дорожні обставини і пхається поміж машин з низько опущеною головою. Сіра тінь як доповнення препаскудній погоді.

Доплентавшись до зебри, вона раптово падає.

Ось так! Бух — лежить прямісінько біля коліс моєї машини. Рушу — і переїду.

— Дурепа!

Невидима сила штовхає залишити затишний салон та кинутись бідоласі на допомогу. Пронизливий вітер, приправлений дощем, неприємно товче в обличчя, пробирається крізь тканину піджака, проймаючи до кісток. Мда! А леді зовсім не вдягнена по сезону. В очі впадають довгі стрункі ноги в коротеньких домашніх шортах, гумові поношені шльопанці і широка, запрана роками носки, чоловіча спортивна кофта — вуаля дев’яності. Такі ще існують?

Дівчина дуже худа і мокра. По оголеній шкірі, покритті мільйонами сиротів, сповзають важкі краплини, розтягуючи бруд. Волосся — світле, скуйовджене, закриває обличчя незнайомки.

Присідаю біля неї.

— Ей! Ти як? Жива?

Роздивляюсь велику вену на граційній шиї. Пульсує. Жива.

Передоз? П’яна?

— Підводься, я допоможу.

Пальцями торкаюсь мокрих, злиплих пасмів, відкидаю з лиця і замалим не плюхаюся п’ятою точкою на асфальт.

Дівчина дуже гарна, мабуть. Тільки зараз її обличчя суцільна рана, місиво, наче побувала учасником на боях без правил.

Ковтаю гіркоту, викликану спогляданням розбитих повних губ, запухлого від синця ока та понівеченого носа.

— Господи, хто ж тебе так?

Не реагує. Нахиляюсь, щоб підняти з дороги і перенести в машину. У ніздрі одразу залітає їдкий запах тухлості, характерної для притону.

Першою думкою закрадається, що дівчина проститутка і наркоманка.

На мить завмираю на правильних рисах обличчя. У моїх руках ідеальна натурниця. Я ж прекрасно розбираюсь в жіночій красі. За інших обставин я б подякував небу за її образ і зробив все, щоб бачити у своїй майстерні.

Але за інших обставин…

На щастя, хтось із добросовісних зівак викликає швидку, і її сигнали розсувають решту автівок по сторонах.

— Вона без свідомості, — сповіщаю фельдшеру. — Побита вся.

Продовжую тримати незнайомку на руках, поки їй світять на зіниці, намацують пульс.

— Кладіть у швидку. Ви родич?

— Та ні, вона впала під мою машину.

— Збили? — сходяться у фельдшера брови на носі. Лікар пенсійного віку підозріло дивиться крізь скельця великих окулярів.

— Бог з вами! Я врятував її.

— Добре, герою. Ми їдемо у першу міську, ти за нами. У неї явні тілесні ушкодження, тож у будь-якому випадку доведеться викликати поліцію і давати пояснення.

— Не маю часу. У мене зйомки, — протестую.

— Мажор, — з невимовною огидою добиває лікар.

— Я зробив все, що міг, — спокійно відповідаю на провокаційні натяки.

Дівчина на моїх руках ледь вловимо стогне. Її густі природні вії тремтять, повіки розплющуються.

І я…

Я тону в блакитному небі, коли над головою стеляться сизі тумани, коли рине дощ, коли кудлаті хмари переповнені водою і щедро омивають нею холодне тремтяче тіло, яке притискаю до своїх грудей. Я дивлюсь у літнє небо і забуваю дихати. Неземний колір очей. Синій. Чистий. Мій. Потрібний мені як повітря.