Глава 6

– Ви не могли б мені скинути номер рахунку, куди можна було б переказати гроші на операцію для Моллі? – попросила Ді, відчуваючи, як в судинах холоне кров від злості та розчарування.   

– Номер рахунку? – перепитала Джудіт. – Ми були б вам дуже вдячні за допомогу! На нас зараз скільки навалилося… Похорони, спілкування з поліцією і збір грошей… А ще судові тяганини через опіку над Моллі…

– Вірю! – промовила Ді. – Прийміть мої співчуття! Я сподіваюся, що ми зможемо вам допомоги!

– Дякую! – чується в трубці голос Джудіт. – Ми зараз не відмовляємося, ні від чиєї допомоги!

– Тоді до зустрічі! – випалила дівчина.

– Діано, я правильно запам’ятала? – поспішно кинула в трубку Джудіт. – Ви не запитали про похорон! Ви…

Дідько! Якщо вони друзі, як вона відразу представилася, то вона повинна цікавитися такими новинами. Хоча Ді добре розуміла, що її не відпустять з лікарні на похорон цієї Джейн, але факт залишається фактом.

– Я… я…

– Завтра о десятій ранку! – випалює Джудіт.

Закінчивши розмову, Діана спускається з ліжка й прямує до дверей.

– Діано, ви куди? – здивовано запитує Лоїс.

– Я маю поговорити з батьком! – фиркає вона і йде до його палати.

Йому саме робили перев’язку, тож дівчина терпляче чекала на нього в палаті. Він увійшов до кімнати й завмер на порозі.

– Доню? – здивовано вигукнув. – Що сталося?

– Ти вже переказав гроші тій дівчинці Моллі… на пересадку кісткового мозку? – запитала Ді, прискіпливо розглядаючи батька.

– Ще ні! – чує вона відповідь.

– Чому? Ти ж обіцяв, тату? – підхопилася вона.

– Ну що ти така совісна, доню? – запитує він, спокійно забравшись у ліжко. – Ти ж бачиш, що цей детектив Суарек, якийсь непевний? Натяки якісь…

– Тату, скажи, а ти коли мені обіцяв, ти навіть не планував це робити, так? – запитала спокійно Діана, зупинившись біля вікна. – Ти просто погодився, щоб я відчепилася! А зараз приплітаєш сюди цього детектива…

– Доню, припини!

– Я тепер розумію маму! Розумію її вчинок! – вона склала руки на грудях і сперлася на підвіконня. – Тобі все одно до всього навколо, крім самого себе!

– Чого ти хочеш? – злісно запитав він, а очі затягнулися серпанком роздратування.

– Хочу, щоб ти врятував дитину того, хто допоміг вижити твоїй дитині! – промовила Ді. – Хоча про що це я? Такі, як ти, ніколи не вміють бути вдячними!

– То ти вирішила вичитувати власного батька? – фиркнув він.

– Ні! – спокійно промовила Діана. – Я візьму кредит і перекажу кошти цій дівчинці! А через пів року, коли мені виповниться двадцять один – я отримаю доступ до маминих збережень. От тоді й зможу погасити цей кредит! На відміну від декого, я вмію бути вдячною! І завжди пам’ятатиму, що народженню малюка я завдячую цій Джейн Малковіц! Бо якби не її самопожертва, невідомо чи залишилася б я в живих!

Ді відчула, як сльози повільно покотилися щоками, а руки стиснули пластикове підвіконня. Батько спустив ноги з ліжка й повільно піднявся. Підійшов до неї й пригорнув до себе.

– Я знову все руйную, доню? – тихо промовив він. – І до цього часу не можу знайти з тобою спільної мови. Але я вдячний долі, що ти в мене така! Впевнена в собі, настирлива, зверхня, але добра, щира та правильна! Я не заслуговую у долі такої доньки! Але чомусь…

– Тату, дитина ні в чому не винна! Вона… помирає! – схлипнула Діана. – І чужі люди, які навіть, не знають цієї Джейн – допомагають їм. А вона врятувала твою доньку та дала можливість жити твоєму онукові. Хіба ми не можемо допомогти її дитині? До біса амбіції сенатора, хоч раз вчини, як людина! Людина, яка вдячна за порятунок найдорожчого, що в тебе є!

Він пригорнув її до себе й міцно притис.

– Я зараз віддам наказ переказати гроші цій дівчинці, – прошепотів він. – Будемо сподіватися, що ми не запізнилися й Моллі врятують!

Після розмови з батьком, Діана повертається у свою палату. Вона тихо плаче в подушку, а згодом засинає. І щось велике знову простягає до неї свої лапи. Намагається захопити її в обійми. Стискає горло і хоче її вбити. Діана кидається на ліжку і несамовито кричить. Хтось торсає її за плечі, прагнучи розбудити.

– Діано, люба, прокиньтеся! Це сон! Всього лише сон!

Дівчина відкриває заплакані очі й голосно видихає:

– Місіс Селдер, ви тут!

Та ніжно притягує її до себе і гладить по голові, як маленьку дитину.

– Це сон, Діано! Уже все нормально! Ти прокинулась.

Обличчя мокре від сліз, одяг вологий від поту, а дівчина перелякано дивиться на медсестру.

– Давайте, я допоможу вам переодягнутися?

– Можна я прийму душ?

– Ви ще дуже слабка....

– Ну, прошу вас, місіс Селдер?

– Гаразд, Діано! Вставай, я відведу тебе в душ, а сама перестелити твоє ліжко. Ти з мене мотузки в'єшся, люба! І я відчуваю, що поплачуся за це неодмінно.

– Спасибі, місіс Селдер!

Струмені теплої води були найкращими ліками для Діани зараз. Її волосся вже два тижні не бачило шампуню, а тіло було немитим, вже чорт знає, скільки часу. Сил, звичайно немає, але Діана прикладає максимум зусиль, щоб хоч якось обмитися. З водою йде весь жах ночі, і дівчина відчуває, як тіло прокидається і бажає жити.