Глава 3

Темрява навкруги робила свою справу. Серце в грудях калатало, ноги тремтіли від швидкого бігу, голова йшла обертом, а дихання збивалося. Їй весь час здавалося, що її переслідують. Тож Діана не зупинялася й на хвилинку. Діставшись до якоїсь заправки, вона влетіла в середину й кинулась до віконця.

– Допоможіть! Мене переслідують! – крикнула вона, відчуваючи, як світ повільно зникав перед очима. Голоси здавалися якимись приглушеними, а світло повільно меркло, ніби в кінотеатрі.   

– Вона у важкому стані, сильне виснаження.

Діана крізь сон чує голоси людей.

– І що будемо робити, лікарю?

Це голос батька? Вона не помилилася? Де тут взявся тато?

– Капаємо їй глюкозу… для підтримки організму. Поки вона не приходила до тями.

– Лікарю, я прошу вас! Зробіть все можливе і неможливе для моєї дочки. Поверніть її до життя!

– Сенаторе Маккензі, ми робимо все можливе, але для цього потрібен час!

Сенатор Маккензі? Боже, тато прийшов до тями! Нарешті!

І знову туман і порожнеча навколо.

А коли знову відкриває очі, то бачить білі стеля лікарняної палати. На столику біля ліжка стоїть склянка з водою. Діана простягає руку і намагається взяти склянку, але вона вислизає з рук і миттєво падає на підлогу. І тут же з крісла, як чортик з табакерки, вискакує жінка.

– Міс Макензі, вам допомогти? Я – Лоїс Селдер, ваша особиста медсестра!

– Хочу пити…

– Зараз….

Вона бере іншу склянку і наливає з кулера води, та простягає дівчині.

Діана жадібними ковтками п'є воду, намагаючись вгамувати спрагу. Вода ллється по підборіддю, шиї та грудях, але дівчині все одно. Її мучить спрага.

– Я зараз поставлю лікаря до відома, про те, що ви прокинулися! – каже жінка і зникає. 

Діана ставить порожню склянку на тумбочку і помічає кілька букетів квітів. Цікаво, від кого вони?

У палату поспішно входить молодий доктор. Його очі виблискують радістю і турботою.

– Міс Маккензі, ну ви нас і налякали! Як почуваєтеся?

– Нормально... Нічого не болить…

– Це добре, міс Маккензі!

– Я чекаю на дитину…

– Мені про це відомо.

Діана завмирає і з острахом дивиться у вічі молодого доктора, який оглядає її ребра та світить чимось в очі.  

– Це викрадення зашкодило дитині?

– Ні, з нею все добре! Її врятувало те, що термін маленький. Але якщо хочете, щоб з малюком все було нормально, доведеться поводится, як доросла людина.

– Це як?

– Повернутися до нормального життя, їсти вітаміни та фрукти, пити соки й виконувати всі приписи лікарів.

– Це досить важко зробити, особливо, коли поруч немає коханої людини.

– Тут під дверима вже четверту добу чергує молодий юнак. Це не ваш коханий?

Діана від подиву відкрила рот.

– Я не знаю…

– Покликати?

Вона кілька секунд мовчки дивиться на лікаря, ніби щось обдумуючи, а після киває. Серце ледве не вистрибує з грудей. Він тут. Її Алан тут! Вона ледве стримується, щоб не зістрибнути з ліжка й не кинутися до дверей.

Лікар виходить, а Діана оглядає себе, намагаючись зрозуміти, як вона виглядає. Боже! Тільки б це був Алан! Тільки б це був він!

Двері відчиняються і на порозі з'являється… Коул Стенлі. Він енергійно проходить в палату і бере стілець. Розвертає його і сідати на нього верхи, поклавши руки на спинку стільця.

– Привіт, люба! Як почуваєшся?

Діана дивиться на нього, не кліпаючи, а після тихо питає:

– Ти сидиш тут четверту добу?

Він посміхається і підтверджує її слова кивком голови.

– Здивована? – запитує, зчепивши руки в замок.

– Навіщо?

– У тебе щось з головою, Ді? Ще донедавна я був твоїм хлопцем, а після став другом. Хіба ні?

Діана в подиві дивиться на нього.

– Коуле, пробач, будь ласка! Я така дурна!

А по щоках знову потекли сльози. Вона очікувала, що це буде Алан Стенуїк, а не Коул Стенлі!

– Ді, ну ти чого? Я тебе образив? Пробач! Боже! Це ж треба таке запитати? Ти пережила весь цей жах, а я до тебе з такими питаннями...

– Ти не винен, Коуле!

– Іди до мене, рідна!

Він бере її руку і підносить до губ.

– Все у нас буде добре. Ми впораємося з цим...

– З чим? Я ж кохаю іншого, забув? Тож нас немає і бути не може!

– Ти кохаєш, а він?

Діана витирає сльози тильною стороною долоні й підіймає на нього заплакані зелені очі.

– Я чекаю від нього дитину, Коуле.

Хлопець завмирає і, не моргаючи, дивиться на Діану.

– Ну і де він, цей новоявлений наречений і майбутній татусь?

Діана дивиться поглядом зацькованої тварини.

– Все дуже складно, Коуле! Я дуже сильно образила його…

– Діано, тебе викрали. Тебе, вагітну, десять днів тримали в підземеллі під басейном з шістьмастами тоннами води. А після ти чотири доби не приходила до тями. І ти будеш мені розповідати, що він ображений?

Сльози знову з'являються на її очах. Вони великими перлинами котяться по її щоках.

– Я прошу тебе, припини!

Коул замовкає і схвильовано дивиться на дівчину.

– Може ти й думаєш, що кохаєш його. Може він і встиг зробити тобі дитину, але це не показник того, що він кохає тебе! Справжні чоловіки ті, хто підтримують у важкі хвилини, а не ті, хто розпускають соплі через образу до власної персони. І коли ти зрозумієш це, почнеш мислити більш ясно, ось тоді ти й будеш шукати мене...